Буллет-парк - Джон Чівер

уже сім років лікується у психоаналітика, отже, будь-яка рішуча зміна в його житті може закінчитися катастрофою. Мабуть, на нього вплинуло те, що ми з нею були такі радісні, веселі, бо в суботу він уже почав гніватися. В неділю зовсім насупився й не приховував ворожнечі до мене. Він сказав, що найбільше ненавидить людей, які й самі невлаштовані, і руйнують чужі сім'ї. Він п'ять разів ужив слово «паразит». Я сказав, що вранці виїду в Клівленд, і вона заявила, що відвезе мене в аеропорт. Він заявив, що цього не буде. Тоді вони полаялись, і вона розридалась. Коли я від'їжджав наступного ранку, обоє спали, і я міг попрощатися хіба що з котом.

Мабуть, з місяць я не міг її забути. А тим часом мені треба було летіти в Лондон. Поруч зі мною сидів чоловік з приємним обличчям, і ми розбалакались. Нічого важливого один одному не сказали, але він так мені сподобався, що ми пробалакали всю дорогу, поки перелітали Атлантичний океан. З аеропорту теж поїхали в одному таксі. Я дістав номер у готелі «Конноут», він зупинився у військово-морському клубі. Коли прощалися, він запропонував мені зустрітися вранці і десь поснідати. Після сніданку ми сходили пішки весь Лондон — від Вестмінстера й до Набережної, а коли після перерви на обід відчинилися бари, зайшли в один з них випити. Він сказав, що знає чудовий ресторан біля Гросвенор-сквер, і ми пообідали там. Розпрощалися десь опівночі. Обмінялися своїми візитними карточками й пообіцяли дзвонити один одному, коли повернемось до Нью-Йорка. Але ні він мені, ні я йому не дзвонили й більше ніколи не зустрічались.

Що стосується собак, то обмежусь лиш одним прикладом. Якось навесні я поїхав на уїк-енд до Пауерсів у Конектікут. Поснідавши в суботу, ми вирішили сходити на невисоку гору, власне й не гору, а пагорб. У Пауерсів була Френсі, сучка з породи коллі. Вона теж пішла з нами. На вершині горба був досить крутий виступ, на який Френсі важко було видряпатись. Я взяв її на руки й підніс. Вона весь час ішла поруч мене, і на крутому спуску я знову взяв її на руки. Коли пили коктейль, вона сиділа біля моїх ніг, і я куйовдив їй шию. Мені це було приємно не менш, ніж їй. Коли пішов до себе переодягтися, то вслід за мною до кімнати зайшла й Френсі, лягла на підлозі і терпляче ждала, поки я спустився вниз. Опівночі я пішов спати й тільки хотів зачинити двері спальні, як у коридорі з'явилася Френсі й шмигнула до мене. Спала вона на моєму ліжку. В неділю я й Френсі не розлучалися цілий день. Вона ходила за мною, а я говорив до неї, годував печивом і ніжно гладив по шиї. Настав час їхати додому, і поки я прощався з господарями, Френсі шмигнула в мою машину. Всю дорогу я потім думав про стару Френсі, наче розлучився зі своєю коханою.

До Нью-Йорка я їхав півтори години, ще двадцять хвилин довелося шукати місце, де б поставити машину. Я знав, що розшукати Марієтту в музеї-лабіринті майже неможливо. З легким серцем зайшов я у двері, що вели до підвального приміщення. Вже багато років ходив я сюди раз чи двічі на рік, і хоч тут теж сталися зміни, але їх було набагато менше, ніж у світі. За п'ятнадцять років аляскінська пірога переїхала, мабуть, ярдів на двадцять п'ять з галереї тотемних зображень до вестибюля. Ескімоски під скляними ковпаками працювали з такою ж покорою, як і тоді, коли я приходив сюди ще дитиною, тримаючись за руку Гретхен Оксенкрофт. Я вирішив почати огляд зверху і поступово спускатися вниз. Отже, піднявся в ліфті й потрапив до зали, в якій були виставлені дорогоцінності та скляні схеми будови молекул. Погане освітлення було для мене великою перешкодою: якби зали добре освітлювались, то я ще з порога кожної міг би помітити, чи є в ній Марієтта. А так доводилось придивлятись до кожного обличчя. Плейстоценову кімнату з її гігантською збіркою доісторичних кісток і запахом вогкого одягу я оглянув з порога — вона, як і кімната зі зміями-мідянками, була добре освітлена. Минувши синього кита й трубкозуба, я опинився в напівтемній галереї, де стояли ледь-ледь освітлені скляні шафи зі збільшеними під мікроскопами одноклітинними організмами. Звідти спустився в ще більші сутінки Африканської галереї, а далі — в залу північно-американських аборигенів. Все залишилось, як і перше: ландшафти, пори року, кожен листок, кожна сніжинка були на своїх місцях. Фламінго махали крилами точнісінько так, як і тоді, коли я їх побачив дитиною; лосі, що билися в час тічки, так і не розчепили своїх рогів; набиті тирсою вовки підкрадалися по голубому снігу до скляної стінки, що відділяла їх від хаотичного, мінливого світу; дерева, не втративши жодного листка, зберегли свій розкішний осінній вигляд. В кінці коридора, ставши на задні лапи, наче справжній господар, красувався ведмідь з Аляски. Ось тут я її й знайшов.

— Хелло,— гукнув я.

— Хелло,— відповіла вона.

Оце й усе. Потім вона взяла мене під руку й сказала:

— Я маю пропозицію. Чому б вам не почастувати мене сніданком у «Плазі»?

Через парк ми пішли до «Плази».

— Здається, мені не вистачить грошей, а тут близько немає банку, щоб розміняти чек.

Я порахував гроші в гаманці. Сімнадцять доларів.

— Але мені цілком вистачить і сімнадцяти доларів поснідати, — сказала вона.— Ви ж можете раз у житті обійтися без сніданку, чи не так?

Ми так і зробили. Вона замовила собі все, що тільки хотіла, ще й випивку. Поснідавши, ми вийшли з ресторану, і Марієтта попрощалася зі мною.

— Мушу їхати у Бленвіль купити дідові все, що потрібно,— сказала вона.— І знову у в'язницю, і знову під арешт...

Я з'їв бутерброд з котлетою, запив його апельсиновим соком на перехресті і теж поїхав додому в Бленвіль.

Наступного дня годині о четвертій я завітав до них. Двері відчинила Марієтта. Вона була в сірій сукні, а на плечі, як і раніше, біліла нитка.

— Ви вчора їли що-небудь? — спитала вона.

— Котлету.

— Жаль, що ви на мене витратили стільки грошей.

— Дурниці. Грошей у мене досить. Чи не хочете відвідати мене?

— А де ви живете?

— Я купив будинок Дори Емісон.

— Гаразд, я тільки одягну пальто. Бо тут наче арештантка.

Я запалив у каміні, приготував коктейлі, й ми сиділи з