Буллет-парк - Джон Чівер

Шварц спав у кріслі, він і не поворухнувся. Кімната являла собою щось середнє між кухнею й хімічною лабораторією. Крім звичайного кухонного посуду, в ній була ще довга лавка, заставлена пробірками й ретортами. В повітрі пахло духами.

— Не знаю, який у котів нюх, але Генрі дуже любить духи. Правда ж, Генрі? Дозвольте відрекомендуватися: Гілберт Хансен, колишній завідуючий лабораторією фірми «Борегард і Компанія».

— Хеммер,— сказав я.— Поль Хеммер.

— Добридень. Прошу сідати.

— Дякую,— сказав я. Ви тут виробляєте духи?

— Я експериментую з духами,— відповів він.— Я вже не беру участі у виробництві, але, коли мені вдасться винайти щось цікаве, я, звичайно, продам патент. Тільки не «Борегарду й Компанії». Після того, як я пропрацював у них сорок два роки, вони звільнили мене і навіть не попередили заздалегідь. Але це, здається, вже стало модою у сучасних промисловців. А я живу собі на колишні патенти. Це ж я винайшов «Етуаль де Неж», «Шу-шу», «Мюге де Нюї» і «Несанс де Жур».

— Он як,— здивувався я.— Але чого ж ви забралися в таку глушину, чи це потрібно для ваших експериментів?

— Ну, не така це вже й глушина. Я тут маю свій город, де вирощую чебрець, лаванду, півники, троянди, м'яту, гаултерію, целеру й петрушку. Лимони й апельсини я купую в Бленвілі, а Чарлі Хаббер, який живе тут за рогом, ловить для мене бобрів і ондатр. Боброва струмина така ж сильна, як і цібет, а коштують мені вони дуже дешево. Камедь, метил-саліцилат і дигідрат бензолу я купую в аптеці. Бо не дуже полюбляю духи з квітів, їх збуджуюча сила занадто слаба. Основні складові частини «Шу-шу» — кедрова кора, а «Несанс де Жур» — петрушка й целера.

— Чи вивчали ви хімію?

— Ні. Я набув досвіду, працюючи помічником аптекаря. Для нас, мені здається, більше значення має алхімія ніж хімія. Звичайно, алхімія — це перетворення неблагородних металів у благородні, але коли за допомогою екстракту бобрової струмини, кедрової кори, целери й камеді ми викликаємо безсмертну млість у мужчини, то хіба це не наближення до алхімії?

— Звичайно.

— Концепцію людини, як мікрокосму, що містить у собі всі складові частини всесвіту, виробили ще вавілонці. Елементи незмінні. Перегонка й перетворення звільняють їхню внутрішню силу. Ця властивість має значення, здається, не лише в парфюмерії, але й у розвитку людської вдачі.

З сусідньої кімнати почулася жіноча хода, хтось молодо й легко ступав на високих підборах. На кухню зайшла Марієтта.

— Це моя онука,— сказав дідусь,— Марієтта Драм.

— Поль Хеммер,— відрекомендувався я.

— Привіт,— сказала вона і запалила сигарету,— Це восьма,— кинула дідові.

— А скільки вчора? — спитав він.

— Шістнадцять, — сказала вона.— А позавчора — всього дванадцять.

На правому плечі в неї висіла біла нитка. Волосся її було темно-русяве. Красунею її ніхто б не назвав. Чи сум, чи самотність, чи ще щось псувало її вроду. Я не буду переконувати, що в чому б вона не була, хоча б навіть і в норковій шубі, а біла нитка завжди має висіти на її плечі. Це був ніби каталізатор, що прискорював мою реакцію і здавався мені чарівним амулетом. Але коли Марієтта скинула нитку з плеча на підлогу, магічна дія не припинилась.

— Куди це ти зібралася? — спитав її містер Хенсен.

— Хочу з'їздити в Нью-Йорк.

— Чого в Нью-Йорк? Тобі нема чого туди їхати.

— Я знайду причину,— сказала вона.— Піду в Етнографічний музей, наприклад.

— Але ж ти хотіла йти купувати продукти!

— Встигну. Я ж повернуся перш, ніж гастрономи зачиняться.

І пішла.

— Ну, Шварце, до побачення,— сказав я.— Якщо схочеш — приходь. Мишей у мене вдосталь. Радий був познайомитися з вами,— вже до містера Хенсона. Приходьте й ви з онукою на склянку коктейлю. Я живу в будинку місіс Емісон.

Я побіг через покритий снігом ліс додому, переодягнувся й помчав у Нью-Йорк. Я закохався в Марієтту, про це свідчили всі симптоми: і життя прекрасне, і ноги тремтять. А те, що вдихав збуджуючі запахи «Етуаль де Неж», «Шу-шу», «Мюге де Нюї», «Несанс де Жур», було тут, звичайно, ні до чого. Зі мною часто буває, що я раптом закохуюсь у чоловіків, жінок, дітей і навіть собак.

Так, наприклад, коли я ще працював у видавництві, то одного разу мав зустрітися з власником нью-йоркської друкарні. Я подзвонив йому з готелю, і він запросив мене зайти до нього в номер. Вітаючись з ним, я помітив, що посеред кімнати стоїть його дружина. Вона не була красуня, але мала в собі щось таке іскристе, вражаюче. Я говорив всього лише, поки її чоловік одягав пальто й капелюх, але за цей час устиг закохатися. Я запропонував їй піти з нами поснідати, але вона сказала, що мусить їхати в крамницю Блумінгсдейл подивитись, чи нема там нових меблів. Ми з її чоловіком пішли снідати. Ділова розмова дуже швидко мені набридла, і я ніяк не міг зосередитись на контрактах, бо тільки й думав про біляву дружину свого співрозмовника, її струнку фігурку, і сяйво, що лилося від неї, коли стояла вона посеред кімнати в готелі. Я поснідав якомога швидше, сказав, що поспішаю у важливій справі, і відразу ж помчав до Блумінгсдейла. Там я ще застав її.

— Хелло! — вигукнув я.

— Хелло! — відповіла вона.— Я так і знала, що ви приїдете...

Потім узяла мене під руку, і ми пішли до ресторану, де вона пила чай, а я — віскі. Здається, ми злилися в одну істоту, від неї линули струмені тепла й світла, яких мені так не вистачало. Я вже не пригадую, про що ми з нею говорили, але пам'ятаю, що були дуже щасливі, та й не лише ми, а й офіціанти, і бармени. Вона з чоловіком жила в Конектікуті і запросила мене на уїк-енд. Я провів її до готелю, поцілував у холі й цілу годину ходив вулицями — був такий збуджений, що аж у вухах дзвеніло. В п'ятницю поїхав у Конектікут, і вона зустріла мене на станції. В машині ми всю дорогу цілувались. Я сказав їй, що люблю її. Вона одповіла, що любить мене. Того вечора, після вечері, коли чоловік її пішов нагору, ми серйозно почали говорити, як бути з дітьми: їх вони мали троє. Вона призналась мені, що її чоловік