Буллет-парк - Джон Чівер
Я переночував у своїх мебльованих кімнатах, випивши за вечір кварту віскі. Вранці поїхав до Пенсільванії відвідати свого шкільного товариша Чарлі Мастерсона та його дружину. Серед гостей були й гіркі п'яниці, і ще до обіду ми випили весь джин. Я поїхав у сусіднє містечко Бленвіль, накупив там чимало випивок і рушив назад. Десь завернув не туди, куди треба, і опинився на вузенькій грунтовій дорозі, яка, здається, нікуди не вела. І тут, глянувши ліворуч, я втретє побачив над дорогою свої вимріяні жовті стіни.
Я вимкнув мотор і освітлення, виліз з машини, по невеликому дерев'яному місточку перейшов струмок. Перед терасою був газон, чи вірніше галявина, бо трава не підстрижена. Кам'яниця правильної чотирикутної форми являла собою стару пенсільванську ферму, і світло горіло тільки в одній кімнаті, саме в кімнаті з жовтими стінами. Їхній колір був точнісінько такий, як і там, в Орвієто. Обережно, наче злодій, я підкрався до тераси будинку. В жовтій кімнаті сиділа жінка й читала книгу. На ній була чорна сукня і черевики на високих підборах. Збоку стояла склянка з віскі. Її бліде обличчя досить вродливе. Як мені видалося, їй років двадцять чи трохи більше. Чорна сукня і високі підбори здавалися, як для села, недоречними, і я подумав, що вона, мабуть, щойно приїхала з міста або збирається їхати туди,— хоч, судячи з розміру склянки, це навряд чи так. Але мене цікавила не жінка, а кімната, квадратна, світла, з жовтими, як лимон, стінами. Я відчував, що коли б тут жив, то знову став би самим собою, діяльною, достойною людиною. Раптом вона, наче відчувши мій погляд, підвела голову. Я зразу одійшов від вікна. Бо був щасливий. Йдучи назад до машини, я прочитав на поштовій скриньці в кінці під'їзду — «Емісон». Коли, найшовши дорогу, приїхав до Мастерсонів, то спитав місіс Мастерсон, чи не знає вона когось на прізвище Емісон.
— Звичайно, знаю, — відповіла вона.— Дора Емісон. Вона зараз, мабуть, у Рено.
— В її будинку світилося,— сказав я.
— Дивуюсь, як це ви туди потрапили?
— Я заблудився.
— Тоді, мабуть, вона з Рено вже повернулася. Чи ви з нею знайомі? — спитала вона.
— Ні,— відповів я.— Але хотів би познайомитись.
— Ну, коли вона вже повернулась, то я можу запросити її завтра на коктейль.
Наступного дня Дора Емісон прийшла у своїй чорній сукні й черевиках на високих підборах. Вона вела себе стримано, але мені здалася чарівною, не через якісь фізичні чи духовні чари, а тому, що володіла кімнатами з жовтими стінами. Вона зосталась вечеряти, і я став розпитувати про її будинок. Спитав, чи не хотіла б продати його. На це Дора нічого певного не відповіла, видно, це її не цікавило. Тоді я попросив дозволу подивитися її будинок, і вона байдуже погодилась. Сказала, що відразу ж після вечері їхатиме додому, то я можу поїхати. Я так і зробив.
Щойно зайшов до жовтої кімнати, відразу відчув той самий душевний спокій, про який мріяв, коли вперше побачив жовті стіни в будинку біля пенсільванського вокзалу. Буває ж, що зайдеш під кінець дня до стайні, столярні чи сільської пошти, і раптом на душі стане так легко, як ніколи. У всіх цих місцях приємно пахне (я забув згадати ще пекарні). Майже всі конюхи, теслі, листоноші й пекарі мають такі світлі, позбавлені будь-яких турбот, обличчя, що здається, й горя немає в світі. Подібного почуття лагідності, побожності я ніколи ще не відчував навіть у церкві.
Господиня налила мені склянку віскі, і я знову спитав її, чи не продасть вона будинок.
Навіщо я маю його продавати? — спитала вона.— Я його люблю. Це ж мій єдиний будинок. Якщо ви хочете оселитися в цій місцевості, то купіть будинок Баркхема; я знаю, що його продають і він набагато кращий за мій.
— Я хочу саме цей будинок.
— Не знаю, чому це мій будинок так вам сподобався. Як на мене, то я б вибрала будинок Баркхема.
— Ну, добре — я куплю будинок Баркхема, і ми з вами поміняємося.
— Ні, я зовсім не хочу переїжджати,— сказала вона і поглянула на годинник.
— Чи можна мені тут переспати? — запитав я.
— Де?
— Тут, в оцій кімнаті.
— Але чого вам тут спати? Диван твердий, мов камінь.
— Просто закортіло, та й усе.
— Якщо вже так хочете, то спіть. Але без дурощів.
— Гаразд.
— То я принесу постіль.
Вона пішла нагору й принесла звідти простирала, ковдру та постелила мені на дивані.
— А тепер і я піду,— сказала вона, простуючи до сходів,— Гадаю, ви знаєте, де що міститься? Коли забажаєте ще випити, то лід у відрі. В аптечці є бритва мого покійного чоловіка. На добраніч.
Вона ввічливо посміхнулась. І пішла до себе.
Я не став пити віскі, мені й так було добре. Сівши в кріслі біля вікна, я раював від спокою, що його випромінювали жовті стіни. Я чув, як недалечко тече струмок, як десь пищить нічна пташина, як шелестить листя; я був закоханий у все це, наче в прекрасну жінку, закоханий у зорі, дерева, траву в саду. Я кохав усе й усіх. Я знову почав жити й зрозумів, як далеко відійшов від курсу, накресленого самою природою. Ось тут моє справжнє життя, прекрасне і сповнене сенсу. Я вийшов на терасу. Хоч небо було й хмарне, але де-не-де проглядали зірки. Вітер перемінився, і в повітрі пахло дощем. Я спустився до мосту, роздягнувся й кинувся у ставок. Вода була пружна і трохи відгонила болотом, з якого витікала, але, на відміну від наших стерильних сапфірових плавальних басейнів, від неї пахло коханням. Я втер лице сорочкою і, не одягаючись, пішов у будинок, відчуваючи себе так, наче вся земля існує лиш для мого задоволення. Я почистив зуби, вимкнув світло і ліг у постіль, а надворі почався дощ.
Вже з рік чи й більше звук дощу для мене асоціювався тільки
