Буллет-парк - Джон Чівер

гнучкості, що не пасувала до його віку, було щось непристойне. Звалившись на ліжко від могутньої дії алкоголю, він був схожий на Ікара або Ганімеда з вицвілої й загидженої мухами фрески в другорядному італійському ресторанчику. Гадаю, що коли б я закричав над самим його вухом, то він навряд чи прокинувся б. Йому й справді треба виспатися. І я не став його будити. Це ж був мій батько, автор, чи, вірніше, співавтор моїх серця, печінки, легень і мозку. То як же повестися з своїм творцем? Я міг його вбити, міг посміятися з нього і міг усе йому пробачити. Це було нелегко, але я йому пробачив. Тепер — у Кітцбюхель! Якщо батько не почастував мене пивом, то, може, мати наллє хоч склянку чаю.

Ми говоримо про мандрівки, навіть кругосвітні, як про найзвичайнісінькі речі. «Потім містер Ікс,— читаємо ми,— полетів з Бостона в Кітцбюхель». Але як це далеко від правди! Я купив квиток до Лондона. Літак спізнювався, то я ще встиг випити в барі п'ять чарок мартіні і перелетів Атлантичний океан зовсім п'яним. В Лондон ми прибули на світанку, і я побачив, що загубив свій багаж. Протинявся в аеропорту до третьої години дня і, коли знайшовся багаж, поїхав у таксі до готелю «Дорчестер». Але заснути ніяк не міг, тому пішов у кіно, а потім напився в пивній. Я мав квиток на ранковий літак до Франкфурта-на-Майні, але над Лондоном висів такий густий туман, що літаків не випускали. Через кожні півгодини оголошували по радіо, що туман ось-ось розвіється. Я з'їв сніданок, яким агентство безплатно пригощало пасажирів. А потім і ленч. О третій оголосили, що відлітатимемо завтра. Я повернувся в «Дорчестер», там вільних номерів уже не було, і спробував переночувати в чотирьох інших готелях, а оскільки ніде не було місць, то опинився в мебльованих кімнатах на Паркмен-сквері. Всю ніч не міг заснути, бо з сусідньої кімнати долинав такий шум, що його краще не описувати. Ранок був туманний, але я мав надію, що випогодиться, і поїхав у аеропорт. Там випив чашку поганющої кави й склянку рожевої води, якогось ерзацу лимонного соку. Цей «сік» так подіяв на мій шлунок, що мусив щодуху бігти в туалет. Хвилин через п'ятнадцять почув звідти, що відлітає мій літак. Натяг штани і побіг навпростець, але все ж ледве не спізнився на франкфуртський літак. Мої внутрішні органи не заспокоїлись, і я всю дорогу від Лондона до Франкфурта просидів у туалеті. Там висіли світлові написи трьома мовами, що наказували мені повернутися на місце, але чи ж міг я це зробити? У Франкфурті, де пересідав на літак до Інсбрука, було дуже холодно. В Інсбруці я сів на невеличкий місцевий літак і о четвертій годині дня прибув до Кітцбюхеля. Вірніше, не прибув, а з великими труднощами привіз те, що залишилось од мене, хоч більшу частину, як мені здавалося, розтрусив по дорозі над третиною нашої планети.

Мати жила в пансіоні «Бельв'ю». На фасаді дерев'яної будівлі висіли роги, і я подумав собі: чи в тирольців це не означає зради, чи цей готель саме на цьому й спеціалізувався. Коли сказав, що хотів би бачити матір, всі дуже здивувались. Вона ж бо була фройляйн. Покоївка зійшла на другий поверх і сказала, що до неї хтось приїхав. Мати аж вигукнула з радощів, коли побачила мене, я міцно її обійняв. Волосся в неї посивіло, але очі, як і раніше, були яскраво-голубі.

— Ти приїхав на різдво, Полю?— спитала вона.— Ти приїхав відсвяткувати різдво зі своєю матір'ю? Звичайно, в таку пору я живу в Есторілі, але цього року тут пізня зима, і я вирішила побути, поки випаде сніг.

Мені дали кімнату поруч з її, і ми разом піднялися нагору. Мати нагріла чай на спиртовці і налила мені чашку. Раптом двері в її кімнату розчинились — і влетіла якась кощава жінка.

— Ви взяли нашу цукерницю! — зарепетувала вона.— Ви її позичили вчора й так і не повернули.

— Але ж я повернула,— заперечила мати.— Я поставила її на вашу книжкову полицю.

Коли незнайома вийшла, мати обернулась до мене і сказала:

— То як там твоя ганебна батьківщина?

— Вона не ганебна, мамо,— заперечив я.— А крім того, вона й твоя.

— Це так, я мандрую з американським паспортом,— сказала вона.— Без нього нікуди не поїдеш. І все ж — це ганебна країна.. Коли ще з твоїм батьком я була в соціалістичній партії, то постійно говорила, що коли американський капіталізм буде й надалі вихваляти продажних, нечесних людей, то наша економіка деградує й вироблятиме лише наркотики; людський розум, емоційна глибина — все буде непотрібне.— Мати ткнула в мене пальцем і продовжувала: — Я переглядаю американські журнали в кафе. Більше половини місця в них відведено на рекламу тютюну, алкоголю, а найбільше отих дурнющих автомобілів. Ці реклами обіцяють, буквально запевняють, що той, хто їх купить, забуде вбогість, нашу духовну бідність і оту одноманітність, що так поширилася внаслідок нашого егоїзму. За всю історію цивілізації не було ще народу, який так цілеспрямовано намагався б сам себе отруїти. Минулого року я була в Каліфорнії...

— А я й не знав, що ти приїздила,— здивувавсь я.

— Так, приїздила. Я тобі не дзвонила, бо...

— Байдуже,— мовив я.

— Я знала, що тобі байдуже,— різко сказала вона.— Отже, я їздила до своїх друзів у Лос-Анжелес, і вони возили мене новими автострадами. Я побачила ще один приклад самовбивчої нісенітниці, муніципальної корупції й нищення природних багатств. Я ніколи туди не повернуся, бо коли б повернулась, то знаєш, що зробила б?

— Ні, не знаю.

— Я б поселилась у якомусь містечку, як Буллет-Парк. Купила б невеличкий, непоказний будинок. Грала б у бридж, брала б участь у благодійних справах, запрошувала б до себе гостей. Робила б усе, аби приховати мету свого приїзду.

— А саме?

— Я б вибрала собі якогось ще не старого чоловіка, агента рекламного бюро, одруженого, з двома чи трьома дітьми, одне слово, людину, яку можна було б назвати зразковою, котра живе без емоцій і для якої не існує духовних цінностей.

— Що б же ти з ним робила?

— Я б розіп'яла його на церковних вратах,— сказала вона збуджено.— Бо тільки розп'яття може збудити наше суспільство з непробудного сну!

— Як би ти його розіп'яла? — спитав я.

— Я й сама