Буллет-парк - Джон Чівер

взяв таксі й поїхав до готелю «Мілтон», сподіваючись знайти кімнату, в якій почну нове, пристойне життя. Мені дали номер на третьому поверсі, вікна якого виходили на вентиляційну шахту. Кімната була не прибрана. На бюро стояла порожня пляшка з-під віскі й дві чарки, а з двох постелей користувалися лише одною. Я поскаржився по телефону черговому, на що той сказав, що, крім цього номера, у них є ще один подвійний номер на одинадцятому поверсі. Я перебрався туди. Це був номер на двох осіб, його прикрашала велика колекція натюрмортів. Я замовив джину, вермуту, ціле відро льоду й надудлився. Та це зовсім не в'язалося з моїм наміром, і вранці я перебрався в готель «Медісон».

Моя кімната в «Медісоні» скидалася на кабінет Дохені. Там не було тільки кольорової фотографії трьох його дітей. Письмовий стіл, певно, перероблено з клавікордів. На кофейному столі, обтягнутому шкірою, було безліч слідів од сигарет. На всіх стінах висіли дзеркала, так що я постійно натикався на своє зображення. Бачив, як я курю, п'ю, одягаюсь, роздягаюсь, а коли прокидався вранці, то найперше бачив самого себе. Наступного дня я переїхав у «Вальдорф», де мені дали приємну, високу кімнату. З неї відкривалась широка панорама: я міг бачити баню св. Бартоломея, будинок корпорації «Сігрем», а також один із тих жовтих, на дві половини будинків, що спереду мають безліч балконів і вікон, а ззаду ніяких ознак життя, крім ринв. Наче їх не збудовано, а ножем відчикрижено. До того ж, як і скрізь у Нью-Йорку вище шістнадцятого поверху, звідси видно було безліч каріатид, наяд, баків для води й флорентійських арок. Мені уявилось, як легко можна було б позбутися меланхолії, стрибнувши з вікна. Я негайно виїхав із «Вальдорфа» й полетів літаком до Чікаго.

Там я поселився в кімнаті на сімнадцятому поверсі готелю «Палмер-Хаус». Меблі були наче з якоїсь певної епохи, але я ніяк не міг пригадати з якої; та раптом пригадав, що такі самі були і в готелі «Вальдорф». Я підняв жалюзі. Моє вікно виходило у двір, і куди б я не глянув — вгору чи вниз, направо чи наліво, скрізь були сотні й сотні вікон, схожі, як дві краплі води, на моє. Саме тому, що воно нічим не відрізнялося від інших, я, здавалось, позбувся всіх своїх індивідуальних рис. Аж голова запаморочилась. Цього разу я вже боявся не кинутися з вікна, а зовсім зникнути. Бо коли моя кімната не відрізняється від сотень і сотень інших, то і в мені, може, нема нічогісінько, чим би я відрізнявся від решти людей. Я спустив жалюзі і вийшов з кімнати. Внизу я випив три мартіні й пішов у кіно. В Чікаго я пробув лише два дні та поїхав до Сан-Франціско. Там я переночував дві ночі в готелі «Палас», ще дві — у «Св. Франциска», потім полетів до Лос-Анжелеса, де зняв номер у готелі «Балтімор». Він і трохи не скидався на ту кімнату, яку я собі вимріяв. Довелося перейти в «Шато Мармон». А звідти — в «Беверлі-хіллз», а через день я вже летів до Лондона північним маршрутом. В готелі «Коннот» не було вільних місць, тому я два дні провів у «Дорчестері». Потім полетів до Риму й зупинився в «Едемі». Моя меланхолія супроводжувала мене по всьому світі, і я продовжував пити. Якось, лежачи вранці в «Едемі», зарився головою в подушку й намагався, як завжди, викликати образ гори Кіліманджаро, Єлісейські поля чи якесь середньовічне місто. І раптом мені здалося, що тим містом, про яке я мріяв, могло бути Орвієто. Я взяв у консьєржа на прокат «фіат» і помчав на північ Італії.

Та десь під обід я дістався до Умбрії й зупинився в якомусь містечку, обнесеному фортечним муром, з'їв трохи макаронів з сиром, запиваючи вином. Тут сіяли багато пшениці, лісів було більше, ніж будь-де в Італії, хоч я, з властивою всім туристам тупістю, помічав лише схожість усіх куточків на світі. Я казав сам собі, що все, що я бачив, міг би побачити і в Нью-Гемпшірі чи в Гейдельберзі. То навіщо було їхати? Десь біля сьомої вечора я спустився в глибоку долину, де лежало Орвієто.

Я помилився лише в тому, що форма веж була тут інша, ніж я собі уявляв. Місто стояло на горі, і його житлові квартали були ніби варіацією рельєфу місцевості — от саме таке місто я й намагався уявити, коли хотів подолати свою меланхолію. Воно цілком відповідало моїй уяві! Я був схвильований. Ішлося про моє життя й про моє душевне здоров'я. Католицький собор, що підносився високо вгору над усіма іншими будівлями, викликав, як і слід було чекати, страх, захоплення і ледь не жах, наче якась частина моєї пам'яті належала єретику, що його ось-ось почне допитувати інквізиція. Я проїхав нижньою частиною міста, піднявся на скелю й зупинився в готелі «Національ», де мені дали великий європейський номер-люкс з масивною арматурою й кришталевою люстрою. Але це було зовсім не те, що мені потрібне. Я блукав вулицями міста і лиш перед сутінками неподалік від собору побачив освітлені вікна, а за ними жовті стіни.

Дивлячись на них знадвору, я, здавалося, був на порозі нового життя. Хоч цей будинок був у самому центрі міста, сюди меланхолія не сміла б підійти навіть близько. Парадні двері були відчинені, і я зійшов сходами на другий поверх, де містилися кімнати з жовтими стінами. Як я й уявляв, вони були щойно пофарбовані, ніяких меблів ще не стояло. Наче все готували для мого поселення. Якийсь чоловік прибивав полиці для книг. Я забалакав до нього й спитав, чиї це кімнати. Він відповів, що його. Я спитав, чи не може він їх продати або здати; він засміявся й сказав, що ні. Тоді я сказав, що хочу тут жити і можу заплатити за них скільки завгодно, а він тільки посміхався й казав ні, ні. Потім я почув, як кілька чоловіків тягли по коридору щось важке. Я чув їхні напружені голоси, хекання і як щось грюкнуло об стіну. Це було двоспальне ліжко, і вони потягли його в другу жовту кімнату. Власник квартири пояснив мені, що це його шлюбна постіль, що завтра він вінчається в соборі і житиме тут зі своєю дружиною. Я все ще був переконаний, що ці кімнати будуть мої, й спитав, чи не схотів би він жити в одній з нових квартир у нижній частині міста, я б заплатив