Буллет-парк - Джон Чівер

що все бере для бідних, але батько жодного разу не бачив, щоб вона їм хоч що небудь давала. «Комусь це дуже придасться», — звичайно казала вона, кладучи до валізи чужі речі. Якось увечері в готелі Хей-Адамс у Вашингтоні він застав, як вона, ставши на стілець, знімала кришталь з люстри. «Хтось покористається з цього краще»,— казала. В Толедо з готелю «Комодор Перрі» забрала ваги з ванної, але батько примусив віднести, де взяла. У Клівленді вкрала радіоприймач, у Сан-Франціско, з готелю «Палас»,— картину. Ця її звичка, як казав батько, призвела до того, що вони почали лаятись і, повернувшись до Нью-Йорка, розлучилися. Бідній Гретхен, за що б вона не бралася, ніколи не везло — чи мала справу з прасками, сковородами, автомобілями чи з протизаплідними препаратами. Незабаром після того, як розлучились, виявилось, що вона вагітна.

Тейлор і не думав з нею одружуватись. Він заплатив за перебування в пологовому будинку, а потім щомісяця видавав їй незначну суму на утримання сина. Вона найняла собі маленьку кімнатку в західній частині міста. Коли з ким-небудь знайомилась, то завжди називала себе міс Оксенкрофт,— любила дивувати співбесідника. Мабуть, їй видавалось оригінальним те, що я — незаконний син, а вона — незаконна дружина. Коли мені було три роки, до мене прийшла бабка з боку мого батька. Мої золотисті кучері дуже їй сподобались, і вона захотіла мене всиновити. Матуся моя ніколи не була рішуча в своїх вчинках і тому не знала, як їй бути, та через місяць погодилась. Вона вважала, що її привілей, а може, й покликання — їздити по світу й поширювати свій кругозір. Мені знайшли няню, і я став жити з бабусею в селі. Волосся моє почало темніти і до восьми років зробилося зовсім чорне. Бабуся не була ні жорстока, ні ексцентрична, хоч і казала не раз, що я не справдив її надій. У метриці я був записаний як Поль Оксенкрофт, але, мабуть, це їм не подобалось, і тому якось після обіду до нас прийшов адвокат, якого викликали для консультації. Довго не могли чогось придумати, аж раптом попід вікнами пройшов садівник з молотком, от мені й дали прізвище Хеммер. Гретхен одержала немалі гроші й поїхала в Європу. Тепер вона уже не могла видавати себе за Глорію. Всі чеки, акредитиви й інші документи стверджували, що вона Гретхен.

Батько мій, коли ще був молодий, щоліта жив у Мюнхені. Він не розставався з гантелями й штангою, і це зміцнило його м'язи, як жоден інший вид гімнастики. Навіть у похилому віці він зберіг свою форму і скидався на старого атлета з реклами, який агітував за гімнастику та вживання малясу замість цукру. В Мюнхені він (не знаю, чи з гонору, чи з задоволення) позував скульпторові Фледспару, який прикрасив своєю роботою фасад готелю «Принц-Регент». Для отих чоловічих каріатид, що на своїх плечах тримають карнизи багатьох оперних театрів, залізничних вокзалів, житлових будинків і палаців правосуддя. «Принца-Регента» розбомблено в сорокові роки, але я ще до війни встиг побачити цей найелегантніший готель Європи та впізнати в каріатиді, що підтримувала фасад, риси мого батька. Фледспар був тоді в моді, і я знову побачив батька, тепер уже на ввесь зріст, у Франкфурті-на-Майні, де він підтримував усі три поверхи готелю «Мерседес». Я бачив його в Ялті, Берліні, на Бродвеї. Потім став свідком його занепаду, коли монументальні фасади вийшли з моди. Я бачив, як його викинули на зарослий бур'яном пустир у Західному Берліні. Правда, все це значно пізніше. У юні ж роки вся образа від того, що в мене немає батька, що я мушу називати його дядьком, цілком компенсувалась усвідомленням того, що на цих плечах тримаються і «Принц-Регент», і «Мерседес», і Оперний театр у Мальцбурзі, теж, до речі, зруйнований бомбами. Я відчував, яку велику відповідальність він узяв на себе, і дуже його за це любив.

Одна дівчина, яку я кохав, переконувала мене, що вона прекрасно собі уявляє, яка була моя мати. «О, я уявляю твою матір,— казала вона, зітхаючи, — як вона зриває троянди в садку». Коли мати й виходила в садок, то вона ставала навколішки й полола бур'ян, вириваючи його обома руками: отак, як собака гребе лапами землю. Вона зовсім не була такою тендітною й граціозною, як уявляла собі моя дівчина. Може, того, що в мене не було батька, я ждав від матері більше, ніж вона могла мені дати, але я завжди був нею незадоволений і розчарований. Зараз вона живе в Кітцбюхелі, поки впаде сніг, а потім переїздить у який-небудь пансіонат в Есторілі. А почне танути сніг — знову повертається в Кітцбюхель. Ці переїзди робить не так з любові до сонця, як з чисто матеріальних міркувань. Вона й зараз пише мені принаймні двічі на місяць. Викидати її листи не читаючи, я не відважуюсь, бо раптом у якомусь з них буде важлива новина. Щоб ви могли судити по них, наведу той, що недавно одержав.

«Мені снилося сьогодні кіно,— пише вона.— Не сценарій, а справжнє кольорове кіно про японського художника Шардена. Потім ніби я потрапила у наш садок в Індіані, і там було все так, як тоді, коли звідти виїхала. Навіть квіти, що зрізала кілька років тому, лежали на ганку зовсім свіжі.

Геть усе так, як і тоді,— і це не тому, що я все пам'ятаю, ні, пам'ять моя стає все гірша й гірша. Потім наснилось, ніби я в поїзді. Дивлюсь у вікно на голубе небо й синю воду. Хоч сама не знаю, куди їду, але раптом бачу в сумочці запрошення провести уїк-енд у Роберта Фроста. Звичайно, він давно помер і похований, та коли б навіть був живий, то ми могли б розмовляти не більше п'яти хвилин.

У дечому моя пам'ять послабшала, але в іншому вона чудова, і навіть занадто. Я весь час чую музику. Тільки прокинусь — і вже чую. Найбільше мене дивує її різноманітність. Інколи я прокидаюсь під урочисті звуки квартету Розумовського[2]. Ти знаєш, як я його люблю. До сніданку лунає концерт Вівальді, трохи пізніше — Моцарта, а ще пізніше — якась фраза з Шопена. Я ненавиджу Шопена. То чому ж моя пам'ять мучить мене його музикою? Пам'ять моя дарує мені то щось приємне, то ніби хоче допекти, згадує тільки мерзоту. І коли вже зайшла мова про пам'ять, то я повинна згадати маленьку Джеймзі (це її шотландський тер'єр). Минулого тижня