Буллет-парк - Джон Чівер

— Заходьте, будь ласка, й сідайте. Я принесу вам коктейль.

— Так от, — починає місіс Харвей. — Ви ж, мабуть, знаєте, що наш Чарлі вчиться на передостанньому курсі в Амхерсті. Він їздив у Бостон, де взяв участь у демонстрації. Його заарештували й протримали кілька днів у в'язниці, а потім оштрафували й випустили — умовно. А два тижні тому його позбавили відстрочки (як допризовника). Позавчора він одержав повістку. Одна жінка порадила мені звернутися до одного психіатра, який навчає призовників, як триматися на комісії, аби дістати звільнення. За це він бере п'ятсот доларів. Чарлі мав з'явитися в четвер, а в середу татусь пішов до банку і взяв звідти три тисячі, всі наші гроші. Він дав Чарлі п'ятсот готівкою, решту — чеком. Ніхто й слова не казав про його майбутнє. Після вечері Чарлі пішов до своєї кімнати, спакував речі й повернувся з чемоданом. Татусь підвіз його до станції. Вони там навіть не попрощались. Татусь признався пізніше, що боявся розридатись. Чарлі вже, мабуть, у Канаді або Швеції, жодної звістки від нього ми досі не мали. А наступного дня до татуся в контору прийшов якийсь чоловік, чиновник урядової установи, і звинуватив, що він узяв з банку три тисячі, аби син міг емігрувати. Ми гадали, що про наш вклад ніхто нічого не знає, а, виявляється, помилялись. Чиновник сказав, що хоче поговорити з ним удома, і татусь відразу поїхав, а чоловік, тобто службовець, теж приїхав із своєї канцелярії. Спочатку він звинуватив татуся, що той, мовляв, допомагав дезертирові, а потім витяг з кишені сигарету, поклав на стіл і оголосив, що татуся заарештовано за зберігання наркотиків. Ця сигарета, виявляється, була з маріхуаною, а татусь до цього часу й у вічі таких сигарет не бачив. Чиновник почав оповідати, що він переслідує дезертирів, бо півтора року був у німецькому таборі для військовополонених, де їв пацюків і мишей. І тепер хоче, сказав він, щоб нинішнє покоління теж узнало, як воно було. Тоді татусь подзвонив адвокатові, Гаррі Марченду, і вони втрьох поїхали в окружний суд, і татуся там заарештували та посадили до в'язниці за зберігання наркотиків. Йому встановили заклад у дві тисячі, а зараз саме кінець місяця, і в нас немає такої суми, от я й ходжу, щоб зібрати цю суму.

— Здається, я маю нагорі двісті доларів,— каже Нейлз,— якщо це вас улаштує, я принесу.

— Звичайно, влаштує.

У спальні темно, і Неллі питає, хто то прийшов.

— Це Грейс Харвей,— каже Нейлз,— я тобі все розповім пізніше.

Він дістає гроші з сейфа, і Неллі питає:

— Хіба Рутуола закінчив? Ти йому хочеш заплатити?

— Ні,— відповідає Нейлз.— Я розкажу про це тобі пізніше.

— Може, написати вам розписку? — питає Грейс.

— Навіщо? Не треба!

— Уже п'ять років, як я збираю внески у фонд взаємодопомоги,— каже вона.— І ніколи не думала, що доведеться просити грошей для татуся!

В кімнаті Тоні сильно пахне сандаловим деревом.

— Після того випадку на вокзалі, — розповідає далі Рутуола,— я повірив у силу молитви. Оскільки ж я не належу до жодної церкви, то ви можете спитати, кому я молюсь. На це питання я не можу відповісти. Я вірую в молитву, як у силу, а не як у розмову з богом, і коли моя молитва допомагає, а це трапляється досить часто, я, щиро кажучи, не знаю, кому за це дякувати. Мені вдалося вилікувати кількох хворих на ревматизм, хоч мої методи лікування діють не завжди. Але у вашому випадку, гадаю, вони подіють.

Ваша мати сказала, що ви були спортсменом і грали в футбол. Я б хотів, щоб ви Вважали мене своїм духовним болільником. Хоч вигуки схвалення й не забивають гола, але дуже часто допомагають. Я маю найрізноманітніші слова для того, щоб підбадьорити. Слова любові і співчуття, слова надії і слова-малюнки. Я уявляю собі якесь місце, куди б мені хотілося дістатись, і сам собі повторюю опис цього місця. Наприклад, кажу собі: «Я сиджу в будиночку на березі моря». Потім вибираю відповідну пору дня й погоду. Наприклад, уявляю, що сиджу в будиночку на березі моря о четвертій годині дня і надворі йде дощ. Потім кажу собі: я сиджу на стільці і на колінах у мене книжка. Потім уявляю, що в мене є кохана, яка вийшла ненадовго, але скоро повернеться. Сам собі уявляю і весь час повторюю про себе: «Я сиджу в будиночку на березі моря, надворі йде дощ, зараз четверта година, я сиджу на стільці і тримаю на колінах книгу. Моя кохана вийшла ненадовго і скоро повернеться». Таких картинок можна уявити скільки завгодно. Якщо у вас є якесь улюблене місто — як у мене Балтімора,— то вам слід лише вибрати пору дня, погоду, яка вам подобається, а також інші відповідні обставини і повторяти все це про себе. То що, згодні робити те, що я вам скажу?

— Так,— киває Тоні. — Я робитиму все, що скажете.

— Повторюйте за мною все, що я казатиму.

— Добре,— мовить Тоні.

— Я сиджу в будинку на березі моря.

— Я сиджу в будинку на березі моря.

— Зараз четверга година і йде дощ.

— Зараз четверта година і йде дощ.

— Я сиджу на стільці з книгою на колінах.

— Я сиджу на стільці з книгою на колінах.

— У мене є кохана, яка ненадовго вийшла і скоро повернеться.

— У мене є кохана, яка ненадовго вийшла і скоро повернеться.

— Я сиджу під яблунею в чистому одязі. Я дуже задоволений.

— Я сиджу під яблунею в чистому одязі. Я дуже задоволений.

— Чудово,— говорить Рутуола.— Тепер повторіть слово «люблю» сто разів. Рахувати не треба. Просто кажіть «люблю, люблю, люблю», поки не набридне. Спробуймо разом.

— Люблю, люблю, люблю, люблю, люблю...

— Чудово,— каже Рутуола.— Просто чудово. Ви говорили дуже щиро. Тепер спробуйте сісти.

— Це, звичайно, дурниця,— каже Тоні, — я знаю, що дурниця, але відчуваю себе краще. Давайте прокажемо ще одну молитву.

Коли до Нейлза долинули з кімнати Тоні співучі слова «Надія, надія, надія...», він саме наливав собі віскі. Чи це не жрець воду? Чи не зачарує він Тоні? Але коли Нейлз не вірить у магію, то чого він боїться? Через шибку він бачить газон під зорями. «Надія, надія, надія, Надія».