Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1 - Харукі Муракамі
Незабаром після того вона пішла з дому. Хотілося б знати, чи вона цього не зробила б, якби я її тоді послухав і переспав з іншою жінкою. Невже цим вона намагалася зробити наше спілкування якомога вільнішим? Але ж це велика дурість! Бо тоді я зовсім не хотів ні з ким іншим спати. Що вона задумала — я так і не зрозумів. Бо нічого конкретного про це вона мені не сказала. Навіть після розлучення. Обійшлася тільки метафорами. Як завжди, коли йшлося про щось для неї важливе.
Минуло за північ, але гуркіт на швидкісній автостраді за вікном все ще не вгамувався. Час від часу повітря розривало тріщання мотоциклів. Звуконепроникне скло гасило шум, але не набагато. Той шум підступав упритул до мене, чітко визначаючи моє місце на Землі…
Стомившись розглядати телефон, я заплющив очі.
А коли заплющив їх — довгождане безсилля безшумно заповнило порожнечу. Надзвичайно вміло, швидко. І тоді поволі прийшов сон.
* * *
Після сніданку я перегорнув телефонний довідник і зателефонував своєму знайомому — агенту у сфері шоу-бізнесу. Я кілька разів мав з ним справу, коли брав інтерв’ю для журналу. О десятій ранку він, звісно, ще спав. Я вибачився за те, що розбудив, і сказав, що мені потрібен телефонний номер Ґотанди. Він трохи побурчав, але врешті-решт повідомив мені номер кіностудії, на якій Ґотанда працював за контрактом. Так собі студія, середньої руки. Я набрав її номер. Коли трубку підняв черговий менеджер, я повідомив йому назву свого журналу і сказав, що хотів би зв’язатися з паном Ґотандою. «Інтерв’ю?» — спитав менеджер. «Зовсім ні», — відповів я. «Ну, а що?» — допитувався він. Цілком справедлива недовіра. «Чисто особиста справа», — сказав я. «Яка саме?» — наполягав він. «Я з ним учився в середній школі, — відповів я. — І мені будь-що треба з ним зв’язатися». «Як вас звати?» — спитав він. Я сказав. Він записав. «У мене важлива справа до нього», — додав я. «Кажіть, я передам», — пообіцяв менеджер. «Я хотів би поговорити безпосередньо з ним», — сказав я. «Таких, як ви, багато, — зауважив він. — Самих тільки однокласників кілька сотень».
— У мене важлива справа до нього, — повторив я. — А тому, якщо ви мене з ним з’єднаєте, гадаю, що зможу віддячити вам у ваших професійних інтересах.
На мить співрозмовник задумався над моїми словами. Звісно, я збрехав. Я не мав такої влади, щоб чимось йому віддячити. Все, що я міг на роботі, — це піти, куди накажуть, і взяти інтерв’ю в того, кого назвуть. Але мій співрозмовник усього цього не знав. Якби знав — були б труднощі.
— Таки точно не інтерв’ю? — перепитав він. — Якщо все-таки інтерв’ю, то домовляйтеся через мене. Інакше будуть проблеми. Все треба робити офіційно.
— Ні. На всі сто відсотків особиста справа, — сказав я.
Він попросив мій телефонний номер. Я продиктував.
— Отже, однокласник… — повторив він, зітхнувши. — Зрозуміло. Сьогодні ввечері або завтра він вам зателефонує. Звісно, якщо захоче…
— Звичайно, — сказав я.
— Він — людина зайнята і, може, не захоче розмовляти з однокласником. Усе-таки вже не дитина, щоб його можна було силоміць притягти до телефону…
— Безперечно, — погодився я.
Співрозмовник позіхнув — і поклав трубку. Нічого не вдієш. На годиннику була все ще десята ранку.
Перед обідом я відправився на автомобілі за покупками в супермаркет «Кінокунія», що на Аояма[22]. Поставивши свою «субару» на стоянці між «самбами» та «мерседесами», я відчув, що вона така ж непоказна, як і я сам. Та незважаючи ні на що, я люблю купувати продукти в «Кінокунія». Може здатися смішним, але куплений там салат зберігається довше, ніж салат з інших супермаркетів. Чому — не знаю. Але це факт. Можливо, після закриття супермаркету салат збирають і спеціально дресирують на виживання. Якщо це так, я нітрохи не здивуюся. Суспільство розвиненого капіталізму на будь-що здатне.
Виходячи з дому, я поставив телефон на автовідповідач, та коли повернувся, ніяких повідомлень не виявив. Ніхто мені не телефонував. Слухаючи по радіо «Тему „Шафта“»[23], я загорнув куплені овочі в поліетилен і заховав у холодильник. Цікаво, хто цей чоловік? Шафт…
Потім я подався в кінотеатр на Сібуя ще раз дивитися «Нерозділене кохання». Уже четвертий раз. Я не міг не дивитися. Приблизно відрахувавши час від початку сеансу, я зайшов у зал, дочекався появи на екрані Кікі й зосередив усю свою увагу на цій сцені. Намагався не пропустити жодної подробиці. Як завжди, сцена мала той самий вигляд. Недільний ранок. Звичне лагідне світло. Жалюзі. Спина голої жінки. По ній повзуть чоловічі пальці. На стіні — картина Ле Корбюз’є. На столику в головах пляшка «Катті Сарк». Дві склянки, попільничка, пачка «Севен Старз». Під стіною — стереосистема. Ваза для квітів. У ній квіти, схожі на стокротки. На підлозі — недбало скинутий одяг. Книжкова полиця. Кінокамера розвертається. Кікі. Я мимоволі заплющую очі. Потім розплющую. Ґотанда обіймає Кікі. Легко й ніжно. «Не може цього бути!» — думаю я. І вимовляю це вголос. Хлопець на чотири крісла спереду від мене оглядається. Приходить героїня-школярка. На голові зачіска «кінський хвіст». Штормівка з каптуром, джинси. Червоні кросівки «Адідас». У руках — чи то кекс, чи то булочка. Вона заходить у кімнату. І тікає. Ґотанда приголомшений. Сідає на постелі й дивиться у простір, де була школярка, так, наче яскраве світло засліплює йому очі. Кікі кладе руку йому на плече і сумовито промовляє: «Що сталося?».
Я вийшов з кінотеатру. І побрів по Сібуя куди очі світять.
Почалися літні канікули, а тому вулиці ущерть заповнили школярі та студенти. Вони вешталися по кінотеатрах, поїдали харчовий непотріб макдональдсів, купували розрекламовані журнали «Хотдог Прес», «Попай» або «Олів», витрачали свої кишенькові гроші у гральних центрах. Звідусіль лунала музика. Стіві Вандер, Хол й Оутс, маршові мелодії з патінко[24], солдатські пісні з пропагандистських автобусів ультраправих — все це змішувалося в одну суцільну какофонію. Перед самою станцією Сібуя політики виголошували свої передвиборчі промови.
Я йшов вулицями, а перед моїми очима спливала картина того, як десять тонких пальців Ґотанди пестять спину Кікі. Я добрався до Харадзюку, пройшов по Сендаґая до бейсбольного стадіону, з бульвару Аояма до кладовища, а потім до картинної галереї Недзу. Поминувши кафетерій «Фігаро», я знову опинився перед супермаркетом «Кінокунія». Після того я обігнув висотний будинок «Дзінтан» і вернувся на Сібуя. Загалом добряче прогулявся. Коли я дійшов до станції Сібуя, сонце вже зайшло. Я глянув з