Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1 - Харукі Муракамі

— А як звати твою маму? — спитав я.

Вона назвала прізвище та ім’я. Зовсім мені невідомі.

— Ніколи не чув, — зізнався я.

— Її професійне ім’я — Аме[21]. Упродовж багатьох років, — сказала вона. — Тому мама назвала мене Юкі. Нікудишнє ім’я, правда? От яка вона, моя мама!

Звичайно, я чув про Аме. А хто лише не чув про неї? Дуже відома в країні фото-художниця. Щоправда, у телевізорі не хизується, інтерв’ю газетам і журналам не дає. У вищому товаристві не показується. Її справжнього імені майже ніхто не знає. Віддається тільки улюбленій роботі. Відома своєю ексцентричною поведінкою. Знімає гостре, наступальне фото… Я похитав головою.

— Виходить, твій батько — той самий письменник… як там його… Хіраку Макімура, так?

Юкі здвигнула плечима.

— Він не така вже погана людина. Просто таланту не має.

З того, що написав батько Юкі, я прочитав колись декілька його книжок. Два великих романи і збірник оповідань, написані замолоду, справили на мене непогане враження. З оригінальним стилем і свіжим поглядом на речі. Завдяки цьому його книжки навіть потрапили у список бестселерів. А сам автор став популярним письменником. Його обличчя з’являлася в телевізорі, журнали друкували інтерв’ю з ним, присвячені його погляду на різні сторони громадського життя. Саме в той час він одружився з досить популярною фото-художницею Аме. Цей період його життя можна вважати вершиною його літературної кар’єри. Після того настав спад у його творчості. Раптом без особливої на це причини він розучився писати порядні книжки. Його наступні два-три романи виявилися літературним непотребом. Критика сприйняла їх у штики, а читачі перестали купувати. І тоді Хіраку Макімура повністю змінив свій стиль. З молодіжного письменника романтичного спрямування несподівано перетворився на експериментатора-авангардиста. Однак зміст його творів від цього не змінився. Тепер вони скидалися на жахливий колаж уривків з французької авангардистської літератури. Спочатку кілька нових запопадливих критиків, позбавлених творчої уяви, взялися розхвалювати такі його спроби. Але через два роки — мабуть, зміркувавши, що помилялися — замовкли й вони. Чому так сталося — не знаю. В усякому разі, його талант повністю вичерпався в перших трьох книжках. Однак писати він сяк-так умів. А тому, як кастрований пес, що за старою звичкою обнюхує будь-яку сучку, Хіраку Макімура все ще вештався в околі літературного світу. У той час Аме вже розлучилася з ним. Точніше — вона з ним порвала. Принаймні так стверджувала світська хроніка.

А проте літературна кар’єра Хіраку Макімури на цьому не скінчилася. Десь на початку сімдесятих років він розгорнув свою діяльність як автор пригодницьких книжок. Прощай авангардизм, настав час пригод і дії! Він об’їздив маловідомі закутки світу і писав про них у своїх творах. Про те, як разом з ескімосами їв тюленяче м’ясо, як жив з африканськими аборигенами, як проникав у табори південноамериканських партизанів. І немилосердно гудив письменників, що не знають життя за стінами своїх кабінетів. Спочатку все це непогано читалося, але він усе писав і писав упродовж десяти років, отож, природно, читачі від нього врешті-решт відвернулися. І взагалі у світі не залишилося багато місць, де можна зазнати пригод. Часи Лівінгстона та Амундсена давно минули. Пригодницький струмінь в його творах поволі слабшав і тільки стиль ставав щоразу пишномовнішим. А крім того, під час своїх поїздок він ніколи насправді не наражався на справжні небезпеки. Майже всюди його супроводжували якісь координатори, редактори, кінооператори і ще бозна-хто. А коли він зв’язався з телебаченням, разом з ним їздили з десяток режисерів, операторів і представників фірм-спонсорів. Його твори також ставилися на сцені. Чимдалі частіше. А це означає, що його добре знали в діловому світі.

Можливо, він — непогана людина. Однак, як сказала його дочка Юкі, без таланту.

Більше про її батька ми не говорили. Видно, Юкі цього не хотіла так само, як і я.

Якийсь час ми мовчки слухали музику. Стискаючи руками кермо, я стежив за стоп-сигналом «БМВ», що їхав спереду. Відстукуючи носком черевика ритм у співі Соломона Берка, Юкі розглядала місто за вікном.

— Ваш автомобіль — чудовий, правда? — сказала вона згодом. — Як називається?

— «Субару», — відповів я. — Старої моделі, уживаний. На світі не так багато людей, які готові його вголос похвалити…

— Не знаю чому, та коли на ньому їду, відчуваю якусь його приязнь…

— Мабуть, тому що я його люблю і він це відчуває.

— І через це випромінює приязнь?

— Гармонію, — уточнив я.

— Що? — спитала вона.

— Я і мій автомобіль допомагаємо одне одному. Якщо говорити коротко. Я займаю його простір. Я люблю свій автомобіль, і цей простір заповнюється моїм почуттям. Автомобіль це відчуває. І тоді мені стає добре. Йому також.

— Хіба механізмові може бути добре?

— Звісно, може! — відповів я. — Чому — сам не знаю. Механізми бувають і добрими, і злими. Теоретично я не можу цього пояснити, але з досвіду знаю, що це справді так. У цьому нема сумніву.

— Ви хочете сказати, що автомобіль можна полюбити, як людину?

Я похитав головою.

— Ні, не так, як людину. Річ у тому, що почуття до автомобіля набагато стійкіше. На відміну від почуття до людини. Людям, щоб прилаштуватися одне до одного, доводиться постійно змінюватися. В їхніх душах щось постійно рухається, розгублюється, наростає, зникає, заперечується й ображається… У більшості випадків людською любов’ю не вдається свідомо керувати. А от із «субару» стосунки складаються по-іншому.

На мить Юкі задумалася над моїми словами.

— Виходить, ви з дружиною не сходилися характерами? — спитала вона.

— Я думав, що сходилися, — відповів я. — А от вона була іншої думки. Ми різнилися в поглядах. Напевне, вона вирішила, що краще втекти з іншим хлопцем, ніж виправляти цю різницю поглядів між нами.

— Отже, не вийшло так добре, як із «субару»?

— Саме так, — погодився я. Та хіба це підходяща тема для розмови з тринадцятирічною дівчиною-підлітком?

— Слухайте, а що ви думаєте про мене? — спитала Юкі.

— Про тебе я майже нічого не знаю, — відповів я.

Вона знову втупила свій погляд у мою ліву щоку. Мені здалося, ніби від цього у щоці от-от утвориться діра. Таким гострим був її погляд. «Он воно що!» — зрозумів я нарешті.

— Ти, мабуть, найвродливіша дівчина серед тих, з якими я досі зустрічався, — сказав я, вдивляючись у дорогу перед собою. — Ні, не «мабуть»! Ти — безсумнівно найвродливіша дівчина. Якби я мав п’ятнадцять років, обов’язково в тебе закохався б. Однак мені тридцять чотири, а тому я так просто не закохуюся. Неохота ставати ще нещаднішим, ніж був досі. Із