Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1 - Харукі Муракамі
Сівши за столик, ми передусім замовили шотландського віскі з водою.
— За колишніх дружин! — промовив Ґотанда. І ми випили.
— Яке безглуздя! — сказав він. — Я все ще люблю її. Хоча вона так познущалася з мене — все одно люблю. Забути не можу. А іншу полюбити не вдається.
Милуючись вишуканою формою шматка льоду, я кивнув.
— А ти як?
— Ти питаєш, що я думаю про свою колишню дружину?
— Ага.
— Не знаю, — зізнався я чесно. — Я не хотів, щоб вона йшла з дому. Та вона таки пішла. Хто в цьому винен — не знаю. Однак це вже сталося. Стало доконаним фактом. І я довго намагався звикнути до нього. Думав лише про те, щоб звикнути. Тому й не знаю…
— Зрозуміло, — сказав Ґотанда. — Слухай, може, тобі боляче про це говорити?
— Та ні, — відповів я. — Факт — це факт. Від нього не можна відвернутися. А тому я болю не відчуваю. А щось зовсім незрозуміле…
Він злегка ляснув пальцями.
— Це правда. Відчуваєш щось зовсім незрозуміле… Враження таке, ніби земне тяжіння раптом ослабло. І навіть душа не болить.
Підійшов офіціант, і ми замовили по біфштексу. І мені, і йому — з кров’ю. А також по салату. І по другій порції віскі з водою.
— Слухай, — сказав Ґотанда. — У тебе до мене якась справа, чи не так? Викладай, поки ми тверезі.
— Розумієш, це трохи дивна історія, — почав я.
Він привітно всміхнувся. Добре вишколеною, приязною усмішкою.
— А я люблю дивні історії, — сказав він.
— Недавно я подивився фільм з твоєю участю, — вів я далі.
— «Нерозділене кохання»? — насупивши брови, спитав він тихо. — Нікудишній фільм. Нікудишній режисер. Нікудишній сценарій. Як завжди… Всі, хто брав участь в його зніманні, хочуть про нього забути…
— Дивився четвертий раз, — сказав я.
Він витріщився на мене, ніби на порожнечу.
— Можу побитися об заклад, що нема на світі людини, яка дивилася б такий фільм учетверте. І в цілій Галактиці нема. Можу побитися на будь-що.
— У тому фільмі виступає одна знайома людина, — пояснив я. — І додав: — Крім тебе.
Ґотанда потер скроню кінцем вказівного пальця. І примруженими очима глянув на мене.
— Хто?
— Як звати — не знаю. Дівчина, з якою ти спав в неділю вранці.
Він ковтнув віскі й кілька разів кивнув головою.
— Кікі.
— Кікі, — повторив я. Дивне ім’я. Наче якоїсь іншої людини.
— Так її звали. Принаймні всі знали це ім’я. В нашому маленькому дивному світі вона з’явилася під іменем Кікі. І цього було досить.
— А можна з нею зв’язатися? — спитав я.
— Ні, не можна, — відповів він.
— Чому?
— А ти послухай, що я тобі скажу. По-перше, Кікі — не професійна актриса. А тому справа ускладнюється. Професійні актори — як знамениті, так і невідомі — приписані до якоїсь кіностудії. Отож з ними легко встановити зв’язок. Більшість з них сидить перед телефоном і чекає, щоб їм подзвонили. А от Кікі не з таких. Вона ні до чого не приписана. Кілька разів з’явилася в тому фільмі та й усе. Звичайнісінький підробіток.
— А як це вона з’явилася в тому фільмі?
— Я сам її привів, — зізнався він щиро. — Спочатку запитав, чи не виступить у фільмі, а потім рекомендував режисеру.
— Навіщо?
Він ковтнув віскі й ледь-ледь скривив губи.
— У тієї дівчини якийсь особливий талант. Як би це назвати… Відчуття життя. Щось таке. Я це відразу помітив. Вона не була красунею. Не вирізнялася також акторською майстерністю. Але самою своєю появою в кадрах оживляла фільм. Це точно. Такий у неї своєрідний дар. Тому я вирішив використати її в тому фільмі. Результат перевершив мої сподівання. Кікі всім сподобалася. Не хочу вихвалятися, але ця сцена з нею вдалася. Цілком реалістична. А ти як гадаєш?
— Авжеж, реалістична, — підтвердив я. — Не сумніваюсь.
— Після того я вже збирався ввести її у світ кіно. Бо думав, що вона багато чого досягла б. Та нічого з цього не вийшло. Вона зникла. І це — друга складність, яка заважає дати відповідь на твоє запитання. Просто зникла та й усе. Як дим. Як вранішня роса.
— Як це — зникла?
— Буквально зникла. Місяць тому. Не прийшла на пробу. Якби прийшла, дістала б пристойну роль у новому фільмі — я вже все підготував, з усіма домовився. Напередодні зателефонував їй, уточнив час зустрічі. Нагадав, щоб не запізнилася… Та вона не прийшла. Як крізь землю провалилася. Відтоді я її більше ніде не бачив.
Він підкликав пальцем офіціанта і замовив ще дві порції віскі з водою.
— Одне запитання, — вів далі Ґотанда. — А ти з нею спав?
— Спав, — відповів я.
— Ну, а якби я сказав, що також з нею спав, тобі… Тобі не було б боляче?
— Ні, — відповів я.
— От і добре! — з полегкістю сказав він. — Я не вмію брехати. А тому відверто зізнаюся: я спав з нею кілька разів. Дівчина що треба. Трохи дивна, але западати людям у душу вміє. З неї була б гарна актриса. Багато чого могла б досягти… Жаль, що не так вийшло.
— То що, нема ні її адреси, ні телефонного номера? Ні справжнього прізвища?
— Нема нічого, що допомогло б її розшукати. Ніхто нічого не знає. Крім того, що її звали Кікі.
— А в бухгалтерії кіностудії не залишилося документа про виплату гонорару? — спитав я. — Бо при його одержанні потрібно вказувати своє справжнє прізвище й адресу. Для стягнення податку за місце отримання доходу.
— Звичайно, і це я перевірив. Та все дарма. Гонорару вона не одержувала. І розписки не залишала. Жодного сліду нема.
— Чому вона не одержувала грошей?
— А хіба я знаю чому? — відповів Ґотанда, потягуючи третю порцію віскі з водою. — Напевне, не хотіла, щоб хтось знав її справжнє прізвище й адресу. Хто-зна чому. Можна не сумніватися, вона — загадкова жінка… В усякому разі, ми з тобою зійшлися у трьох пунктах. Перший — разом лабораторну роботу з природознавства у школі виконували, другий — обидва з дружинами розійшлися і третій — обидва спали з Кікі.
Нам подали салат і біфштекси. Чудові біфштекси. Як намальовані — злегка обсмажені, з кров’ю. Ґотанда їв з апетитом. Тримався за столом настільки просто, що на курсах світських манер не отримав би високої оцінки, але їсти з ним разом було приємно
