Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1 - Харукі Муракамі

— Я так радий тебе бачити! — сказав він, привітно всміхаючись. Руки не простягнув — і мені від того полегшало.

— Давно-таки не бачилися, — відповів я.

Поверх звичайнісінького светра з клиноподібним вирізом на шиї на ньому була темно-синя вітронепроникна куртка й приношені оксамитові штани кремового кольору. На ногах — збляклі кросівки «асікс». Однак загалом його манера одягатися була бездоганною. Навіть простий одяг на ньому справляв приємне враження, наче витвір першокласного модельєра. З усміхом на губах він оглянув мене з ніг до голови.

— Шикарно одягаєшся! — сказав він. — Зі смаком!

— Спасибі, — відповів я.

— Як кінозірка! — додав він. Без іронії, просто пожартував. Я розсміявся, він також. Завдяки цьому ми обидва трохи розслабилися. Ґотанда окинув поглядом салон автомобіля. — Чудова машина, правда? Мені її дає кіностудія, коли треба. Разом з шофером. Так я уникаю аварій і не сідаю за кермо п’яним. Безпека передусім. І для студії, і для мене. Обидві сторони щасливі.

— Звичайно, — погодився я.

— Сам я на такій не їжджу. Мені до вподоби набагато менша.

— «Порше»? — спитав я.

— «Мазераті», — відповів він.

— Ну, а я люблю ще меншу, — сказав я.

— «Сівік»? — запитав він.

— «Субару», — відповів я.

— «Субару»… — повторив він і кивнув головою. — Колись і я на такій їздив. То була перша в моєму житті машина. Не студійна, а куплена за власні гроші. За гонорар, отриманий за роль у першому фільмі, я купив стареньку «субару». Вона мені страх як подобалася. Я на ній їздив до кіностудії. А в другому фільмі мені дали більшу роль. І відразу застерегли: «Як хочеш стати кінозіркою — на якійсь там „субарі“ не смій їздити». Довелося замінити її на іншу. Такий от світ! А машина була чудова. Практична, дешева. «Субару» мені подобається.

— Мені також, — сказав я.

— Як ти гадаєш, чому я пересів на «мазераті»?

— Не знаю.

— Бо треба списати більше грошей на витрати! — пояснив він, насупивши брови так, ніби відкривав мені якусь таємницю. — Менеджер усе повторює: витрачай більше! Мовляв, я недостатньо використовую кошти. Ось тому я і придбав дорогу машину. Одна така купівля — і витрати підскочили вгору. Всі стали щасливі.

«Казна-що! — обурився я. — Невже не можна думати ні про що інше, крім витрат?».

— Їсти хочеться, аж шкура болить! — сказав Ґотанда і похитав головою. — Від товстого біфштекса не відмовився б. Складеш мені компанію?

Я відповів, що покладаюся на нього, і він сказав шоферу, куди їхати. Той мовчки кивнув, й автомобіль рушив з місця. Тоді Ґотанда, глянувши мені в очі, усміхнувся і сказав:

— Особисте запитання! Сам собі готуєш — отже, живеш одинаком, чи не так?

— Саме так, — відповів я. — Одружився, розлучився…

— Як і я, — сказав він. — Одружився, розлучився… А ти аліменти платиш?

— Ні, не плачу, — відповів я.

— Ніскільки?

Я похитав головою.

— Вона не бере.

— Щасливчик! — сказав він. І розсміявся: — Я також не плачу, але через одруження зовсім розорився. Про моє розлучення ти що-небудь знаєш?

— Ледь-ледь… — відповів я. Він промовчав.

Років чотири-п’ять тому Ґотанда одружився з популярною кіноактрисою, а через два з лишком роки розлучився. Всі ці його сімейні перипетії докладно, з усіх боків, описали тижневики, охочі до скандальної хроніки. Як завжди в таких випадках, не було ясно, котрі з них писали правду, а котрі — брехню. Та врешті-решт вийшло, начебто Ґотанда не зміг зжитися з родиною тієї актриси. Таке в житті часто буває. Напориста рідня дружини-кіноактриси прискіпливо стежила як за її особистими, так і громадськими справами. А Ґотанда, пестунчик долі від самого малку, був схильний до вільного, незалежного життя. Отож про якусь сімейну злагоду не могло бути й мови.

— Диво та й годі! Якщо колись ми разом виконували лабораторну роботу з природознавства, то тепер, коли знову зустрілися, виявилося, що обидва розлучилися. Як ти гадаєш, це не дивно? — сказав Ґотанда, всміхаючись. І кінчиком вказівного пальця злегка торкнувся повіки. — До речі, чому ти розлучився?

— Все було дуже просто! Одного дня вона пішла з дому.

— Раптово?

— Саме так. І нічого не сказала. Я навіть не сподівався. Прийшов додому — а її нема. Подумав, що пішла кудись у супермаркет. А тому приготував собі вечерю й чекав. Однак і вранці вона не повернулася. Минув тиждень, минув місяць, а її все не було. А вже потім прийшло поштою від неї прохання про розлучення.

На хвилину Ґотанда задумався над моїми словами. І зітхнув.

— Може, ти образишся, коли я скажу, що, по-моєму, ти щасливіший за мене, — сказав він.

— Чому? — спитав я.

— Моя дружина не пішла з дому, це мене з нього викинули. Буквально. Раптом одного дня викинули, — сказав він і крізь вітрове скло автомобіля втупився очима в далечінь. — Жахлива історія! Спланована від початку до кінця. До найменших подробиць. Як справжнє шахрайство. Без мого відома вона перереєструвала все майно на своє ім’я. З великою спритністю. Так, що я ні про що не здогадувався. Разом з нею я користувався послугами одного й того ж обліковця податків. Довіряв їй. Передав їй свою печатку, посвідчення, акції, ощадну книжку — мовляв все це потрібне для складання податкової декларації… Я не розуміюся на таких бухгалтерських тонкощах і готовий покластися на інших, яким можна довіряти. Однак вона змовилася з ріднею, і не встиг я похопитись, як залишився без гроша в кишені. Обчухрали мене до кісток. І викинули як собаку, яка вже відслужила свій вік… Загалом добряче мене провчили! — і він знову всміхнувся. — Завдяки цьому я трохи подорослішав.

— Тобі вже тридцять чотири. Хоч-не-хоч у такому віці всі стають дорослими.

— Твоя правда. Людина — дивна істота. Стає дорослою за одну мить. Ось так. А я колись думав, що людина дорослішає поступово, рік за роком, — сказав Ґотанда, пильно заглядаючи мені в очі. — А виявилося — ні. Людина стає дорослою за одну мить.

* * *

Висококласний ресторан, що спеціалізувався на приготуванні біфштексів і до якого мене привіз Ґотанда, розміщувався в тихому завулку на задвірках Роппонґі[25]. Як тільки наш «мерседес» зупинився перед входом, нам на зустріч вибігли метрдотель і бой. Ґотанда наказав шоферу приїхати по нас через годину — і «мерседес» безшумно розтанув у вечірній темряві, як велетенська розумна риба в морі. Нас провели до столика під стіною у глибині залу. На всіх відвідувачах був тільки модний одяг, але на їхньому тлі Ґотанда у своїх оксамитових штанах і кросівках виділявся особливо шикарним виглядом. Навіть не знаю чому.