Не плач, кохана! - Нік Ремені
Опустивши голову, Пашка пішов геть.
— Так йому, підеру, і треба, — додав Окуджава.
Смерть Миші потрясла його творчу душу.
Ми випиваємо по чарці, поминаємо Мишу. Він був правильним паханом, нікому не робив поганого. Був виключно чесним і справедливим. Я завжди думав, за які гріхи цю правильного людину запроторили за грати, де йому довелося зіткнутися з косяками, босими і подібною твар’ю.
Черчіль встав, підняв чарку, промовив:
— Давайте пом'янемо бійця, який передчасно пішов від нас, бійця за справедливість, дуже чесного Мишу Молдавана, який загинув так безглуздо.
Випили. Почали шкодувати, що не могли запобігти цій безглуздій смерті.
— Хто б міг подумати, що його зґвалтують, хто б міг подумати, що з-за цього він накладе на себе руки, — міркував вголос Окуджава.
Я не міг уявити, що більше ніколи не побачу Мишу. З його вибуховим характером, загостреним почуттям справедливості, з готовністю завжди підставити своє плече. Миша був справжній боєць. Не терпів брехні і фальші, не переносив підлих людей, завжди відстоював справедливість.
Існує поширена думка, що зеки гризуться один з одним, у них переважають вовчі закони. Зеки, як і всі люди, бувають різними. І між ними теж може бути дружба.
Приклад тому — Миша Молдаван. Скільки разів він хотів покінчити з Ольвачем і отримати вищу міру покарання тільки заради того, щоб ми з Клавою могли бути щасливі.
Мені довелося прикладати великих зусиль, щоб його переконати, що від цього не повинні постраждати ні він, ні я, ні, тим більше, Клава.
Мені його буде дуже не вистачати. Ми заговорили навперебій, кожен згадуючи якийсь епізод з Мишею.
— Ти думаєш, від хорошого життя мужик на мужика лізе, баби колупаються одна в одної в манді, — каже мені вже добряче захмелілий Окуджава. — Нас усіх тут опустили. Обов'язково вішатися треба? Так?
— Я б теж, напевно, повісився, якби мене опустили, — відповідаю Окуджаві.
— Кулінар, не прикидайся святим. Ми всі тут грішники… за винятком Молдавана. Царство йому небесне, — вимовляє Окуджава.
Після горілки тягнемо чефір з зечок — алюмінієвих кружок. Валера продовжує свої філософські міркування.
— Окуджава, замовкни! Без тебе томно. Краще дістань гітару, — сказав Черчіль.
Валера з-під купи гнидників дістав гітару.
— Заспівай про мою Батьківщину, — прошу я.
Тихим, тягучим голосом Окуджава заспівав:
Ждут меня родные дали, Материнский дом, Мир, где годы пролетели В детстве голубом. И влечет на свете белом Милый уголок, Он от детской колыбели Близок и далек. Убелен отец мой в иней От лихих невзгод, Он давно грустит о сыне, Ждет который год. Украине, ясным зорям Песня и салют, Струны сердца на просторе Плачут и поют.Ми сидимо мовчки. Кожен думає про своє. Про дорогих для нас людей. Про наше занапащене життя, яке йде, а ми залишаємося осторонь.
— В Одесі вже, напевно, зазеленіли каштани, — сказав Соломон. — На рейді стоять кораблі. В імлі. Хто не бачив, ніколи не представить.
Я додав, що у нас садять городи.
— Так хочеться в Україну, — промовив я.
— Що це за країна така, Україна?! Кажуть, що куркульський край, — запитав з заздрістю Валера, який ніколи не був за Уралом.
Він народився і виріс в Анжеро-Судженську. У місті шахтарів. В самому його центрі височіли терикони. Вугільний пил роздувався по всьому населеному пункту.
Від пилу, диму і кіптяви рятувала тільки тайга. Вибравши вільний час, він надовго йшов у тайгу. І коли в борделі, де він співав, уже не могли без його пісень, падав заробіток жінок легкої поведінки, відправляли бригаду на його пошуки. Довго шукати не доводилося. Він, як завжди в подібних випадках, сидів у будиночку мисливців і пив горілку. І думав про своє безладне життя.
Він ніколи не пересікав Урал, і не бачив навіть європейської частини Росії.
— Україна — це край білосніжних садів, неозорих полів з пшеницею, повноводних річок і озер, листяних і хвойних лісів, квітучих каштанів,
