Не плач, кохана! - Нік Ремені

Зайнятий мирною творчою працею, радянський народ під керівництвом партії Леніна — Сталіна здобуває значні перемоги на всіх фронтах комуністичного будівництва. Народне господарство нашої країни йде по шляху безперервного потужного підйому. В новий, 1952, рік радянські люди вступили з твердою впевненістю в своїх силах, з непохитною рішучістю домогтися ще більших успіхів у розвитку соціалістичної економіки і культури.

Тисячі лісозаготівельників трудяться в тайзі. Озброєні першокласною вітчизняною технікою, вони заготовляють ліс для потреб народного господарства країни.

Лісозаготівельний сезон у розпалі. Вдень і вночі не змовкає шум на лісових ділянках.

У приміщенні стоїть дзвінка тиша. Чи то гудуть дроти лінії електропередач, яка йде уздовж барака, чи то ледь чутно гуде двигун електростанції нашого виправно-трудового табору. За покритим товстим шаром паморозі склом вікон ледве помітною світлою смужкою нагадує про себе промінь прожектора.

Страшна якась тиша. Ряди двоярусних дерев'яних нар не розриваються хропінням втомлених за день арештантів. Все причаїлось. Все мовчить. Сплю у всіх гнидниках, які у мене є, включаючи куфайку. Поверх укрився з головою ковдрою. Все одно мороз пробирає до кісточок.

Усе моє тіло гуде. Мене охоплює сон. Пливу кудись у теплі краї, на милу Україну. До будинку мами і тата…

Відкриваю очі. Дивлюся на стелю, покриту памороззю. Озираюся на стіни. Вони теж білі. Ніби все покрито білою фарбою.

Не тільки стеля і стіни, все. У тому числі нари і арештанти, які на них лежать.

Зверху на мене сипле дрібний сніжок. Це іній відривається від стелі і дрібним білим порошком опускається на нари.

На мить мені здається, що я опинився в білому льодовому царстві. Оглядаю свої володіння з другого ярусу нар…

Ця райдужна, майже фантастична картина захопила мене лише на мить. Майже відразу до моєї сонної свідомості дійшло: барак замерзає.

У мене теж холонуть руки і ноги, серце моє б'ється тихо і нерівно. Ще якийсь час — і воно зупиниться. Замерзне кров. Моя душа понесеться в холодне сибірське небо. Мої рідні навряд чи дізнаються про обставини моєї смерті. Лише ангели небесні будуть знати, та такі ж, як я, друзі по нещастю, яким випаде щастя залишитися в живих.

Обережно висовуюся з-під ковдри, зусиллям волі змушую рухатися заціпенілі руки і ноги. Внизу піді мною, на першому ярусі, на нарах лежить нерухомо Іван Чуб. До таборів він працював на Миргородській машинно-тракторній станції. Спочатку на «Універсалі», потім на інших тракторах, переважно марки ХТЗ, про яких казали в народі, що «воно не їде, не везе», орав поля в господарствах району.

Коли голили чорну непокірну шевелюру, виривався. Потім цілий тиждень погладжував лису голову і питав:

— Де мій чуб?

Сповзаю на підлогу. Знаходжу в собі сили, щоб підійти до нар Івана. Тормошу його за плече:

— Чуб, вставай! Замерзаємо!

Чуб не подає ані звуку. Б’ю його по синіх холодних щоках.

Іван не реагує. Трясу щосили його за плечі. Невже замерз?! Іван відкриває скляні очі, каже, пересилюючи себе:

— Відчепися!

— Вставай, Чуб! Замерзаємо!

Ніякої реакції.

Знову щосили б'ю Івана по синьому обличчю:

— Піднімайся!

Нарешті, він встає. З нього опадають вкриті інеєм гнидники. В тому числі, звалюється з лисої ріпи шапка-вушанка. Сидить нерухомо, як ліловий лисий бовдур. Нарешті, повільно повертається до мене. Дивиться темними очима, не може зрозуміти, що відбувається.

— Що ти витріщився на мене чорними зеньками. Ворушись, якщо хочеш жити. Ще трохи і ми б з тобою віддали кінці.

Високий, жилавий, колишній механізатор, повільно спускає ноги з нар, взуває старі валянки.

Це він робить, як в уповільненій кінозйомці, насилу пересуваючи ноги і руки і все своє застигле тіло. Потім знову сідає на нари.

Несамовито розтирає ноги, руки, обличчя. Пальці його стирчать, як вила. Не згинаються, але він продовжує несамовито працювати ними.

— Чуб, треба будь що дістатися груби. Інакше ми замерзнемо.

— Я не можу. На тобі, напевно, гнидників більше було. Я майже готовий. Я відчуваю, що мені залишилися хвилини. Я віддаю кінці.

Чуб продовжує розтирати руки й ноги і все своє жилаве тіло. Він знову робить спробу встати, але у нього нічого не виходить. Я, нарешті, розумію, що зараз і його життя, і моє, і всього барака залежить тільки від грубки. Від того, чи буде вона горіти, чи ні.

Дивлюсь на біле сонне царство. Барак повільно застигає. Стоїть страшна дзвінка тиша. Хоч би хтось подав голос, хоч би когось покликати на