Не плач, кохана! - Нік Ремені

Я посміхаюся жінці і киваю їй. У відповідь вона теж посміхається і киває.

— Ще один наречений, претендент на твоє місце, — сміється Клава.

На хвилину ми забуваємо про її головного кривдника, ненависного Рябого.

— Жінка не може становити мені конкуренції, — кажу я.

— Ще й як, — сміється Клава. — Залазила до мене на нари, хотіла разом проводити ночі. Ольвачем її залякала, а зараз нехай на тебе подивиться. Знає, що у мене є фраєр.

Аня, напевно, зрозуміла, що ми говоримо про неї. Відвернулася від нас, дивиться в іншу сторону. Розбитний сусід обіймає її за плечі і намагається міцно притиснути до себе. Аня робить вигляд, що виривається з його обіймів.

— Мені здається, що вона тебе, як і раніше, любить, — кажу Клаві.

В залі гасне світло. З віконця над нами темряву розрізає світлий промінь. Тріщить кіноапарат. На екрані з'являється хроніка. Музика, світлі сяючі обличчя. І, як завжди, розповіді про трудові перемоги.

Через деякий час помічаю, що в залі коїться щось не те. Він весь у русі. Чути вигуки, жіночі млосні зітхання.

Зі свого місця я бачу, як Косяк залазить Ані під спідницю. Далі — більше. Аня, не встаючи з лавки, знімає спідницю. Я бачу її товсті стегна. Сідає Косяку на коліна.

Ось вона, вже вчепившись руками в лавку, відкидається назад і починає тихенько стугоніти.

Ця картинка викликає у мене раптове сильне бажання. Я зриваю з Клави куфайку.

Обіймаю її і міцно притискаю до себе.

Я не можу впоратися зі своїм бажанням. Теж лізу Клаві під спідницю. Моя улюблена не залишається байдужою. Її худеньке тіло охоплює дрібна дрож.

Озираюся навколо. Весь зал у русі. Пари здається не помічають, що діється поруч з ними.

Шепочу гарячими губами:

— Клава, сідай на коліна.

Вона відсторонюється від мене. Відразу перетворюється в ту Клаву, яка затарювала і тягала мішки, коли в перші мої дні на млині вона мені здавалася англійською королевою.

— Не треба, Валера. Ми з тобою своє візьмемо… По-людськи…

Але я вже «завівся» і зупинити мене важко. Цілував всі відкриті місця тіла коханої до тих пір, поки не відчув полегшення. Мене попустило. Напруга спала…

Клава теж обм'якла вся…

Ми нарешті почали дивитися фільм, незважаючи на те, що в залі продовжував стояти шум, не припинялися провокаційні рухи.

Фільм, здається, проскочив миттєво. Поки задоволені глядачі з жартами виходили з зали, ми відійшли з Клавою в сторону. У нас є кілька хвилин, щоб побути віч-на-віч удвох.

— Ольвач не викликав? — запитую, дивлячись прямо в очі коханої.

— Раніше кілька разів бив мене. Останнім часом не чіпає. Мабуть, злякався, що можу покінчити життя самогубством. Думаю, ненадовго. Пристрасті навколо мене заспокояться, він знову візьметься за своє.

— У мене є хороші новини, але тільки ти нікому.

— Ти за кого мене приймаєш. Що я ворог сама собі.

— Нам взявся допомагати Соломон. У нього слова не розходяться з ділом. Треба тільки ще якийсь час почекати. Наш кривдник отримає своє.

— Валера! Веди себе обережно. Може вийти так, що він випередить тебе. Він не розлучається з наганом.

— Такого шансу я йому не дам.

— Я боюся. Ми можемо загриміти за новим терміном і ніколи не вийти за високий паркан і колючий дріт. Я боюся все життя провести за колючим дротом. Мені хочеться волі. Ходити, куди заманеться, робити те, що хочеться, мати свою сім'ю, — промовляє Клава.

— Я думаю, що Соломон зробить все, щоб Ольвач загинув, а ми не загриміли на новий термін.

— А як?

— Є інші люди, які теж горять бажанням звести з ним рахунки.

Нас розвели в різні боки. Поки дозволяли обставини, я дивився, як жінок вишикували перед прохідною. Товста, з червоною мордою, охоронниця провела перекличку.

Тільки потім відкрилися посилені колючим дротом ворота.

Весь цей час Клава дивилась на мене, не відриваючи погляду. Махав їй рукою…

В строю я опинився поруч з Косяком.

— Кулінар, тобі кохана не дала? Весь сеанс лизались.

— Нам було добре.

— Скажи комусь іншому, а не мені.

— Я своє отримав.

— Ти роби, як я. Де взгрёб, там і вьёб. У них передок постійно свербить. Це теж треба розуміти.

— Всьому є місце і час.

— Де це місце, де цей час. Я їх не бачу. Не бачу ніякого місця, крім смердючого барака і брудних нар. Мені залишилося ще мотати і мотати. А я, може, стільки не проживу.

— А совість. Ми ж люди, а не тварини.

— Про совість ти запитай у Йосипа Віссаріоновича. Є у нього совість, коли він ні за що ні про що заганяв нас у глуху тайгу. Є у нього совість. Навіть якщо я