Гордієві жінки - Жанна Куява

Лія Павлівна зайшла в клас, сказала дітям, що сьогодні навідається додому до Васі Вілкула, поговорить із домашніми, порозпитує про все, з’ясує, чи справді взяв він гроші, і завтра повідомить усьому класу результат. На цьому третьокласники заспокоїлися.

Вона й справді пішла з братами до них додому. Але якщо раніше розмови з бабусею, з якою жили Вася та Вітя, минали швидко й «по ділу», то сьогодні вона вирішила дещо змінити їхню зустріч. До того ж мала велике бажання зробити комусь приємність, бо нинішній ранок у Лії розпочався, як ніколи, щасливо.

Дорогою зайшла в магазин, купила попоїсти: смажену курку, соусів до неї, хліба й овочів, і покрокувала до старезного двору.

Згорблена й поникла жінка, яку Лія помітила за розлогою яблунею на захаращеному подвір’ї, звіддалік закричала:

– Лія Павловна, і нє ідітє сюда, і нічєго мнє нє говорітє, бо нічєго я не подскажу вам і не рішу. Баста! Кончілісь сіли шото мінять і как-то тих дитисьок ісправлять! Єслі можете шото в школі здєлать, дєлайтє, а я всьо, баста! Вони мене не слушали й слушать не будут! Ідітє, Лія Павловна, бо в мене кончілісь всє сіли, всьо! – замахала широкими рукавами старого пальта, що в нього була вбрана.

– Нічо-нічо, не хвилюйтеся, не переймайтеся так і нє ругайтєся, – і собі закричала по-старечому, ще й із російським, чи то пак пристоличним, акцентом Лія. – Я только на чуть-чуть до вас зайду, й піду назад. Только шото передам вам, – підняла пакунок із харчами вгору. Ось, мовляв.

А наблизившись до похиленого паркана, додала тихіше:

– Віро Семенівно, а давайте разом пообідаємо.

Стара жінка неабияк завагалася, чи пускати до хати молоду вчителицю, – саме так називав жінок-педагогів Ліїн дід Гордій, і, певно, саме такою вона здавалася нині старій господині дому, куди приперлася без запрошення. Щоправда, літня приграддівка за свій вік усяких учительок набачилася, бо й дочок учили, але сю, «руду й худу», полюбила, бо супроти інших «людяною була».

– Устина Костянтинівна, ваша бабушка, тоже так дєлала, – стара зирнула на молоду вродливу гостю, відчиняючи поламану хвіртку, пропустила вперед.

– Ага, вона розказувала, – махнула головою Лія, зайшовши на невеличке подвір’я. – І радила нам так робити, тобто бути з батьками своїх учнів одною командою, або хоч на відстані руки, – простягнула старій правицю. – Доброго дня, Віро Семенівно, – усміхнулася.

Та витерла замазану долоню об невеличку кишеню поношеного пальта, поручкалася.

– Заходітє, так уже і бить, – попрошкувала до входу в хатину. Маючи років за шістдесят, жінка виглядала набагато старшою.

Хлопці тим часом у невеликому садку, поруч, узялися кидатися одне в одного опалими гнилими грушками, то була в них така гра.

– Ану, пєрєодєньтесь в старе! – рикнула до них баба, махнувши кулаком.

Але вони її не почули.

– То вона тоже часто ко мнє заходіла, – продовжила жінка, наближаючись до подертих дверей веранди. – Добрая била людина, людяна, – наголосила, – жалко, що вмерла… За мужем скоро вмерла, так же?

– Так, через два з половиною роки.

– Він тоже хороший був чоловік, – стара обперлася об клямку. – Как-то його, я всьо забиваю?

– Гордій Васильович.

– А, да-да, Гордій Васильович. Странне імя. Але імя – то такоє, на жизнь не вліяє… Його любили мої доньки, тоїсть на уроки до нього ходили, бо, казали, цікаво всьо, шо єсть на світі, пояснює. Как так, шо самальоти літають і не падають, как так, шо кораблі плавають і не тонуть… На пальцях, тоїсть, понятно, всьо їм роз’ясняв. А на другіє уроки вони практічєскі не ходили… Ви ж, знаєтє, Лія Павловна, мої дочки мою жизнь ісковєркали хуже нєкуда…

– Чула, Віро Семенівно, – зізналася Лія, бо справді знала про дівчат старої, одна з яких і покинула літній матері двох хлопчаків, а сама подалася хтозна-куди на заробітки чи черговий заміж. Про другу чутно було мало.

– Він мені помагал, ваш дєд, він дєйствітєльно хароша людина був, особєнно пєрєживал, када зима наступала, а я ж угльом і дровами топлю, Лія Павлівна, у мєня газ давно отрєзалі. То дєд ваш, заучом када став, привозив мені по два, а іногда й по три прицепа брикєта як одінокой і малозабєзпєченной опікунше, ви ж знаєтє. Мало етого топліва било, но мені хватало, я єго по чуть-чуть разходовала. Він у вас був умніца, хароша була людина… Васильович… как-то?

– Гордій.

– А, да, Гордій Васильович. Дуже непривичне імя. Він любив людей, пєрєживал за школьніков, хотів, щоб харашо учились, щоб в унівєрсітєти паступалі, постоянно про це напоминав моїм дівчатам тоже… Вони ж вумні були, да ліниві. І лінь побідила… Батька харошого на них не було. Такого, як ваш дід, Лія Павловна. Дітям нада раждаться в хароших батьків, Лія Павловна, бо самі вони без подсказок, разговоров і рємня, кагда нада, харошими не стануть. А кагда діти мучаться при живих родітєлях, то ето вже біда, тагда їх жалко, особєнно када помочь нічєм не можеш. Бо ніхто не хоче раждаться на бєду і на муку. Всє хотят щастя і благополучія.

– Це точно, – зітхнула Лія. Вчора вона вже чула щось подібне від Віктора.

– І за родітєлєй ваш дід… Го… Васильович пєрєживал, просив на зборах, шоб дєтєй напризволяще нє бросалі, щоб уроки перевірялі, щоб читали з ними, рісовалі… Лучше накричать, нєжелі закриться в комнаті й діла до них не імєть. Так він казав, дід ваш, Го… Васильович… А тепер… Тепер усім до всєх – усьо равно. До бєдних родітєлєй учителі й не суються, только з багатими дружать. Как хотітє, бабушка внуков троїх, так і живітє, – зайшла у веранду.

Лія назирцем за нею.

– Вам тоже, Лія Павловна, з родітєлямі, я так понімаю, нє повєзло, – сипонула літня жінка прямолінійністю перед «вчителицею», мов пшоном перед курчатами. Але хутко продовжила: – Но зато отлічних діда й бабу Бог вам послал, вони й замєнілі вам родітєлєй, – кинула оком на гостю перед входом в оселю.

Лія не сподівалася почути щось подібне. Хоча, чому мала дивуватися? Односельці, певно, говорили про родину Маковій, зокрема й про те, що єдина донька захвалених учителів, Марія, повіялася світами, де «знайшла» три дитини, а відтак невиліковну хворобу. Просто в «триквартирник» ніхто тих пересудів не приносив і не переказував їх уголос, бо вдома Маковії жили не так, як виходило, а так, як мало бути. І не на ділі свій зразковий і правильний світ творили, а здебільшого на словах.

Хоча іноді й слова не всі тут дозволялося проказувати. Приміром, імен «неприємних» людей або «не таких, як усі», «інакших»… Чи навіть