Гордієві жінки - Жанна Куява

– І що ж це таке, що може замінити чоловікові весь домашній комфорт? – відвела очі: він стояв зовсім поруч.

– Щаслива й задоволена дружина, – відповів, відпустивши Лію. – Шкода тільки, що жіноче щастя часто залежить від диванів, картин, пральних машин, посудомийок, духовок і мікрохвильовок.

– Вона ж не для себе старається, – Лія не змогла зрозуміти, до чого її співрозмовник веде.

– А для кого?

– Для дітей, наприклад.

– Добре, якщо для дітей. Хоча дітям теж найбільше від усього потрібна щаслива й задоволена мама.

– Жінка, яка пере вручну або не має на чому зготувати їсти…

– Речі заполонили наш світ, наші сім’ї, наш побут, наше життя, – перебив Лію Віктор. Він знову підійшов до неї впритул, тепер уже міцніше взяв за плечі отими великими руками, що так приваблювали дівчину, й, дивлячись в очі, додав: – Не можна залежати від речей! Вони керують нами! Хто ми тоді, коли поклоняємося золоту, діамантам, машинам і комп’ютерам, хто? – вдивився у її очі.

– Все це створює сама людина, щоб саме їй і було зручно й комфортно, – вона не знала, що він хотів почути від неї. Але зараз Лія багато чим пожертвувала б, аби сказати те, що йому заімпонувало б, що його влаштувало б. Як же подобається їй цей геть незрозумілий дивакуватий чоловік!

Ні, це не те, що він хотів почути від Лії. Бо знову випустив її зі своїх рук, відійшов до вікна.

– Мій комфорт – це моя внутрішня свобода, – тихо мовив. – І ніяка найдорожча іномарка не замінить мені відчуття того, що хай би де я був, там мені добре. Чи в п’ятизірковому готелі, чи в наметі біля річки, чи в Києві на дванадцятому поверсі, чи в полі в селі. І все, що я хочу від цього життя, – це не втратити цього вміння бути всюди щасливим. Не для того ми народжуємося, щоб жити для заліза чи шмоток. І для нещастя ми теж не народжуємося.

– То правда, – визнала Лія.

– Чим цікавіша людина, тим у скромнішому помешканні зазвичай живе, чим глибша й талановитіша, тим менший будинок їй потрібен для щастя. Ти це знаєш?

Лія змовчала.

Він проникливо глянув на неї, так і стоячи біля засалених фіранок.

– Ти дуже гарна, – прямо сказав.

– Дякую. Хоча, мабуть, від жіночої краси ти теж не залежиш, – усміхнулася, аби розрядити обстановку.

Віктор розсміявся.

– Жіночою красою можна насолоджуватися, – відказав.

– Насолоджуватися можна й пиріжками, і котлетами, – і собі звела вуста в півусміху.

– Якраз від пиріжків і котлет у наш час теж багато хто залежить, – сів на ослінчик біля пакета з рибою, став діставати по одній і викладати в миску.

По тому, як усе приготували, вони сіли вечеряти. Було це незвично, але дуже романтично, – як зауважила дівчина. У більшій кімнаті Віктор розклав долу цупку кольорову клейонку, накрив її лляним кухонним рушником, поставив туди хліб, свіжу посмажену рибу, нарізані овочі – майже все в пластмасових тарілках, а ще вино і два скляних фужери, які з дому принесла Лія. Скомпонувавши все в таке собі «застілля на галявині», запалив дві свічки. Сів із Лією на один із матраців.

Перший тост підняли за здійснення бажань. Лія на якусь мить згадала про свою заповітну мрію, але хутко повернулася в щасливу реальність. Так, як допіру, їй зручно та затишно ще не було.

– Ти ще довго тут будеш? – запитала.

– Ще на Волинь хочу з’їздити, до матері, певно, на днях виберуся.

– А додому коли?

– Додому – це куди? – усміхнувся, повільно пережовуючи смачні наїдки.

– Ну, у Київ, – розширила очі Лія. Вона чомусь застидалася біля Віктора їсти з апетитом, тож обходилася самими овочами.

– Не знаю, чи є в мене в Києві дім, – знову відповів загадками Віктор. – Правильніше сказати, що нема, що моя домівка на Волині, – налив вина вдруге.

– Ну… Сім’я ж там…

– Правильніше сказати – донька, – виправив він її. – За дружбу? – поцокався.

– За дружбу…

Далі він розповів їй про подорожі, бо бував у багатьох країнах і найвіддаленіших куточках світу, бачив найшвидшу у світі річку Амазонку, фотографував Ніагарський водоспад, знімав «документалку» про українську діаспору в каліфорнійському Сакраменто, купався в обох, Тихому та Атлантичному, океанах, об’їздив Європу, Центральну Азію тощо. Відтак переконався, що справжнє задоволення приносять людині не великі будинки, а великі враження, не накопичення засобів, а накопичення емоцій.

І часто бував удома, у батьківській хаті, дуже любив волинські озера й ліси. Там, сказав, у трави та дерев найбільш справжній зелений колір, у грибів – найсолодший смак, ну а у ягід – найароматніший у світі запах.

Лія мусила вже йти, але не хотіла. Що із цим мала зробити? Вона би слухала Віктора й слухала: те, про що він розповідав, вона бачила хіба в книжках і в телевізорі. Ніде, крім Криму, вона із сестрою не була. Не прийнято було їздити по закордонах у їхній родині радянського зразка. Свого часу лише баба Устя виїжджала до тодішнього Ленінграду на екскурсію з учителями та ще бачила Брестську фортецю. А дід і там не був. Хіба на курорт у російський П’ятигорськ кілька разів виїжджав, то всі вуха домашнім продзижчав, що був у хаті, «типовій, шевченківській, українській», де прожив останні два місяці Лермонтов.

«Куди? У Польщу? У Прагу? Відпочивати? А ти переробилася, щоб відпочивати?» – так реагувала баба Устя, коли ще Софія якось заїкнулася про подорожі. На цім і завершилися подібні розмови.

Нині через це Лії стало соромно. Вона відчула, що чоловік, котрий сидить поруч, тому такий привабливий, що мав у собі неймовірну кількість інформації та вражень. Він мав чим поділитися і чим зацікавити по-справжньому, а не штучно чи спеціально, стараючись. Побачити світ, пізнавати його – означає на цілий світ збагатіти самому, аж настільки стати цікавішим.

Лія навіть сформулювала, мовляв, стати цікавішим на кілька країн, побачених міст і почутих людей, – що може бути привабливішим?!

– Ну, а ти, що про себе розкажеш? – звернувся Віктор до Лії.

– Мені треба йти, вже пізно, – сполохано відповіла вона, зауваживши, що вже друга ночі. – Тільки в тебе дещо спитаю, бо не знаю, чи ще колись отак посидимо, – додала. – Ти вчора про це почав розказувати…

– Про що? – обернувся до неї, даючи склянку з рештою вина.

Обоє вже були захмелілими і розм’яклими, як дві змокрілі від дощу квітки.

– Чому на Світязі «Острів закоханих»?