Гордієві жінки - Жанна Куява

столу. Почулася кепсько й неприємно через те, що сприйняла цю інформацію спокійно. Тобто вона завжди підозрювала, що в них є родичі – близькі або далекі. Але особливої охоти щось дізнатися про них чи познайомитися з ними ні в неї, ні в сестер не виникало. Тому що звикаєш до життя, яке маєш. Як звикаєш і до того, що багато всього не знаєш. Зокрема, й про себе.

Але щойно Мія вирішила, що неодмінно поговорить про це із сестрою і навіть поїде на Волинь, розшукає родичів, бо вони в них є. А отже, ні вона, ні Лія, ні Софія не почуватимуться більше самотніми та нічиїми, як тепер, і нарешті розв’яжеться клубок недомовок і загадок, натуго зав’язаний та заплутаний ще бабою Устею та дідом Гордієм.

14

Лія дуже любила пташок, але дітей вона просто обожнювала. Добрих і поганих, слухняних і норовливих, відмінників і двієчників, плаксунів і пустунів. У школі найперше переймалася своїм класом, своїми початківцями, і найбільше вболівала за тих, хто порушував дисципліну та поведінку. Чомусь до бешкетників ставилася по– особливому прихильно, а надто небайдужою була до злодюжок. Із чим це пов’язано – не вельми дошукувалася. Хоча одна асоціація в пам’яті зринала.

Баба Устя в ранньому дитинстві їм багато читала. Приходила в дитячу кімнату, сідала біля вікна за столом, пояс обмотувала пуховою хусткою, бо боялася застудити спину (а взимку в «триквартирнику» було доволі прохолодно), тоді вона сама здавалася теплою, як пічка, і казала кумедно так: «Ну, що, дід вас гарненькими малює, а я вас гарненькими змайструю». І розкривала книжку, щоразу інакшу. Лія найліпше запам’ятала прочитані Франкові казки зі збірки «Коли ще звірі говорили», його ж оповідання «Малий Мирон», «Грицева шкільна наука» та «Мій злочин», Винниченкову «Кумедію з Костем» та Коцюбинського «Харитю», були навіть уривки з «Кобзаря» та «Лісової пісні», читалися вірші Забіли та Білоуса… Але найбільші враження викликала повістина Грінченка «Украла». Образ дівчинки Олександри, котра вкрала в однокласниці шматок хліба, бо була голодна, чомусь постійно переслідував Лію.

«Дорогі батьки, зважайте, які читаєте дітям книжки, бо ті, що найбільше вражають, запам’ятовуються надовго і неабияк впливають на подальшу поведінку, – усміхаючись, сказала якось на батьківських зборах Лія Павлівна (звідки таке по батькові? – лише матері Марії знати). – Перша прочитана книжка, котра найбільше вразила, – то як перше кохання, ніколи не забувається», – рум’янець залив їй щоки. Бо не так Грінченкова дівчинка-крадійка, як образ голодної людини, а надто дитини, яка потайки засовує в засмальцьовану кишеню черствий окраєць, не покидав чуйну Лію. Її наївності врешті можна було позаздрити: вона щиро вірила, що той, хто краде, робить це з необхідності, у дуже вже крайніх безвихідних ситуаціях. І щоразу захищала злодюжок.

Як і сьогодні.

Її Ваську Вілкула знову викликали до директора. Ну що ж це таке?! Талановите ж хлопчисько! У всіх мистецьких шкільних заходах участь бере, у пісенних конкурсах перемагає, грає в театральній студії, танцює, вірші декламує… А тільки в класі щось зникає, завжди: «Вілкул – до директора!»

– У Гаськи Ковтунової пропало двадцять гривень! – защебетали діти на перерві перед останнім уроком, обступивши зусібіч її вчительський стіл, мов гніздо квоктухи. – Вона в пальті гроші залишила! Після фізкультури хотіла у їдальні сирники купити, а грошей у кишені не знайшла! То точно Вілкул узяв! Ліє Павлівно, то він!

Зайшла до директора. Васька, руда макітра й ніс у веснянках, стояв, вигнувшись знаком запитання, не ворушачись, хіба вуха, великі й відстовбурчені, час від часу здригалися від грізного голосу директора.

– Вілкул, то що, і ця крадіжка – твоїх рук діло?! – кремезна туша затулила майже піввікна, звівшись над столом.

– Нє, – відрізав малий.

– Вілкул, твоя брехня тобі тільки на шкоду, ти то розумієш?! – директор розізлився не на жарт.

Третьокласник завмер, мов перелякана косуля.

– Брав гроші?! – від стуку долонею по столі на підлогу з директорового столу звалилися якісь папери та папки.

– Нє, – Васька зашморгав носом, на його потерті запилюжені черевики капнули перші сльозини.

– Може, справді не брав? – втрутилася Лія, глянувши на директора так, ніби то вона ті гроші й привласнила.

– Брав! Ясно, що брав! Тільки стидно признатися, так, Вілкул?

– Нє, – витер носа шорстким рукавом.

– Скільки можна нєкати?! Тільки нє і нє! Слів других не знаєш?!

А за мить:

– Ліє Павлівно, розберіться зі своїм учнем, хай верне однокласниці гроші, бо я не маю часу з ним тут у загадки гратися.

– Добре, я розберуся, Гнате Олексійовичу, обов’язково розберуся, – Лія тільки й чекала цих слів, аби забрати дитину з некомфортного кабінету. Їй самій там завше неприємно було знаходитися, то що вже казати за школяра.

– Ну, – обперлася об підвіконня, пройшовши коридором до місця, де вже не видно було дверей кабінету директора. – Що знову, Василець-стрибунець? – підняла обличчя малого, зирнула в сльозливі очі.

Малий, очунявши, що нарешті звільнився від ненависного напору директора, затараторив, не зводячи очей із вчительки й розмахуючи худими руками, скидаючись на невправного жонглера, що підкидає і старається зловити важкуваті гантелі.

– Гаська бреше: або вона забула ті гроші вдома, або вона їх згубила дорогою до школи, або дорогою зі школи додому, або щось учора купила за них і забула, але я тих грошей не брав, вони мені не треба!

Лія примружилася.

– Ліє Павлівно, – рудочубий і худющий школяр випростався тепер на знак оклику. – Я не о-бма-ню-ю, – чітко висловився.

– Чесно-чесно? – перепитала.

Він на якусь мить відвів погляд.

– Ну? – Лія зав’язала руки вісімкою. – Чесно-чесно? – повторила.

Вілкул подивився вбік.

– Ваську, ти ж знаєш, що для нас головне – правда, а далі розберемося, що з нею робити.

Трохи пововтузившись, переступаючи з ноги на ногу й гнівно дихаючи, школяр, опустивши голову, мовив:

– То Вітька взяв, – запнувся. – Я не хотів його здавати. І не здав би ніколи.

– Добре, я тебе теж не здам. Ходімо. – Вчителька обняла малого й вони пішли в клас.

Вітька був рідним братом Васі, старшим на два літа. Але цьогоріч він почав ходити разом із меншим в один клас, бо вдруге не перевели в п’ятий.

Вітька був протилежністю Васі – мовчазний, малорухливий, неконтактний, до вчителів не відгризався, з учнями не чубився, але і в жодних конкурсах участі не брав, у співі, бігу, читанні чи загалом навчанні не вирізнявся. Сидів завше за партою, нікого не чіпав, тому ніхто з однокласників не міг і подумати, що такий боязкий і сором’язливий хлопець міг у когось щось поцупити. Брат, зірвиголова, або Коник-стрибунець, як іноді називала його улюблена класна керівничка, – то інша