Українська література » Сучасна проза » Гордієві жінки - Жанна Куява

Гордієві жінки - Жанна Куява

Читаємо онлайн Гордієві жінки - Жанна Куява
і вугор, ясне діло. Щоб завлєкти відпочивальників, мєсні житєлі розказують усякі-різні цікаві легенди про своє озеро. Ти знаєш, що посередині Світязю є величезний острів? – укотре зирнув на Лію.

– Угу.

– Сім гектарів, то тобі не шутка! – повів далі Айдер.

– Він же закритий для туристів, – зауважив Віктор.

– Та як для кого! – відповів Чорний. – Для бідного закритий, а для багатого, може, й відкритий. Не знаю, як зараз, а колись у будинку, що там на острові є, любили відпочивати всякі-різні партійні дєятєлі… Ну, і там ще ж учені знайшли рештки руїн чи то замку, чи то чого з іще княжих часів. Потім на тих руїнах построїли профілакторій. Тепер, кажуть, там тільки орнітологи, буває, живуть, ті, що то птахів досліджують. Ну, бо ж острів на Світязі – заповідна зона, місце гніздування птахів, так-то нібито називають.

– Ото через ті знахідки ще княжої доби й ходять легенди про затоплений замок, – Віктор і собі вхопився за тему поліських цікавинок. – Я знаю пару. Розказати? – звернувся до Лії.

– Розкажи-розкажи, то я дітям у школі перекажу. У мене якраз намічається виховна година про річки й озера України, то треба буде й про Світязь розказати, – присіла поруч. А врешті вийняла із сумки якусь методичку й сіла на неї.

– Ай, то дітям таке, може, й нецікаво буде, – усміхнувся Віктор. – Дітям можна про китів розказати. За одною з легенд, колись Полісся було морем, а в ньому плавали кити. Потім море висохло. Зосталося тільки його найглибше місце там, де зараз Світязь. А єдиний кит, який вижив, перетворився на живописний острів. До речі, він має романтичну назву «Острів закоханих».

– А що про замок? – перепитала Лія.

– Там, де озеро, давним-давно було багате місто, ним правив добрий князь Туган. І був у нього друг, князь Мендог. І от на сусідські землі Мендога напало невідоме воїнство. Підтримати друга вирішив славний Туган. Вирушив у дальню путь, але вже за брамою спинився, думаючи, що лишає своє місто без захисту. Вернувся назад, повідомив про свій неспокій доньці, а вона втішила батька, мовляв, бачила чудне сновидіння, у якому їй явився янгол і пообіцяв надійний захист місту. Князь повірив і поїхав. А вночі під стіни його спустілого міста підступило вороже військо. Вже й ворота тріщать від вогню; перелякані мешканці кидаються до княжого палацу, покладаючись лише на молоду князівну. А що та могла зробити? Хіба молилася й просила небо вберегти людей від лютої кари. Врешті горді світязянки-волинянки, що були готові померти в полум’ї, взялися просити, щоби громом їхнє місто вразило або щоб під землю воно заховалося, тільки б ворогу на наругу не дісталося. І сталося диво. За цими словами місто провалилося під землю, і на його місці виникло озеро небаченої краси, а по воді завиднілися квіти купави, гарні, таких більше ніде не було. Певно, то так вроду отих Туганових світязянок передавали, – додав від себе оповідач. – Чужі воїни заходилися прикрашати чудним квітом ратні обладунки, та всяк, хто заходив у воду, помирав, убитий страшною недугою. Отака легенда.

– Цікаво, – усміхнулася Лія. Їй іще хотілося запитати, чому острів має назву «Острів закоханих», але чомусь не наважилася.

– Світязяни хитрі, – втрутився Айдер. – Відпочивальників закликають, а рибалок відганяють. Знаєш, що їм розказують? – звернувся до Віктора, стукнувши його по-братськи кулаком по плечу. – Що в озері водяться такі величезні вугрі, які вміють пересуватися по суші і навіть заповзають на поля, коби поїсти молодого гороху, – зайшовся сміхом. – Або, що під час рибальства дво-триметровий вугрище може задушити самого рибалку, якщо той мало каші з’їв у дитинстві! – жартома проказав. – Ну, ясно, що серйозні люди тільки сміються, коли чують такі казки, – підсумував рибалка. – Але послухати все одно цікаво.


Ото ще вчора Лія звернула увагу на Вікторові руки, що тримали вудку, добре їх роздивилася… А нині поливала водою, щоб відмилися від чорного бруду. Відповіла, хіба, перед тим, що про Світязь школярам ще не встигла розказати, бо виховна година буде через кілька днів.

– Слухай, у мене там вчорашня риба лишилася, може, прийдеш, поможеш посмажити? Чи юшку зваримо, – обтер руки в рушник, що висів на гвіздку, прибитому вже ним до надвірної стіни «триквартирника». Поруч було насвіжо приладнано старого чавунного вмивальника, що скидався на перевернутий дзвін із брязкальцем-бімбочкою всередині.

– Добре, – дивуючи саму себе, погодилася Лія. – Перевдягнуся й прийду, – додала.


Коли побачила хатню обстановку, у якій мешкав Віктор, мало не схопилася за голову. Його одяг, хоч і акуратно складений, висів на бильцях стільців у одній із кімнат. Там же не було ліжок, тільки долу лежало два матраци, застелених тканими ряднами. Біля вікна без занавісок стояв зсохлий потрісканий стіл, на якому так само впорядковано розміщувалися фотокамера та інше «технічне» начиння. Долівка – гола, пошкрябана й порепана, але підметена. «Дитяча» була замкнена, хоча згодом Лія зрозуміла, що тепер вона править за комірчину. На кухні теж омеблюванням і не пахло. Два чималих табурети – «стіл» і «шафка для продуктів», два пластмасових ослінці та одноконфорна електрична плитка, що стояла на долівці, на дерев’яній дошці. Стіни в Олещуківській квартирі були поклеєні старими й подертими шпалерами, ніхто за роки проживання так і не переклеював їх.

– Вони що, так і жили тут? – не приховала Лія зчудування від побаченого.

– Хто, тітка з дядьком? – перепитав Віктор, дістаючи з сумки-холодильника целофановий мішок із рибою. – Ну, чого? Може, мали якісь меблі, але перевезли, коли вибиралися…

Лія забула, чи було щось подібне в історії жильців «триквартирника», бо машини приїздили хіба до їхньої, дідової квартири.

– Тебе дивує така обстановка? – спитав дівчину.

– Ну, так. А тебе ні? – і собі поцікавилася.

– Анітрохи. Це вам, жінкам, треба зручності, домашній комфорт, чистота і порядок, усякі-різні меблі, якнайбільше посуду, люстр і паласів, – відповів. – А чоловіки, якби не жінки, жили би в чотирьох стінах і про ніякі полички й тумбочки не думали. Спати на твердій підлозі взагалі-то ще й корисно.

Віктор вразив Лію.

– Мій дід був інакшим, він постійно щось додому купляв і привозив…

– Совєтська закалка, коли люди купляли все, що з’являлося в магазинах, – відреагував Віктор. – Бо гроші мали, але не було що за них купити. Тепер навпаки. Думаю, так ще роблять ті чоловіки, які мали бідне й голодне дитинство. Або ненажерливі начальнички, яким хочеться всього якнайбільше, але все одно ніколи й нічим не наситяться. Бо це – залежність.

Лія змовчала. Їй таке про свого діда, який задовго перед пенсією справді став заступником директора школи, й на думку не спадало.

Відгуки про книгу Гордієві жінки - Жанна Куява (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: