Амаркорд - Наталія Володимирівна Сняданко

Або:

— Как ти думаєш, ані закроют Чєрнобиль насавсєм ілі так і аставят?

Якщо ж я питала, що він сам думає з цього приводу, то чула у відповідь незмінне:

— Гм, ета майо лічнає мнєніє. Нє стану аб етам распрастранятса.

Мене, відверто кажучи, мало цікавило, що думає Юра з приводу інфляції в Україні чи нової політики німецького уряду. Я намагалася розпитати його про його власні смаки, звички, плани на майбутнє чи історії з минулого. Але незмінно чула у відповідь:

— Умниє люді разгаварівают а болєє інтересних вєщах.

Цікаво, звідки йому було так добре відомо, про що розмовляють і про що не розмовляють «умниє люді»?

Коли я розповідала йому про Берто, він намагався вдавати скептика:

— Нє вєрю я в такую дабрадєтєль. Ілі он странний, ілі імпатєнт. А ваабщє, он мужик імпазантний, мускулістий, ліцо пріятнає, пачті савсєм нєту сєдіни, нікакіх залисін. Наші в таком возрастє все толстиє, лисиє ілі уже сєдиє.

Берто мав про Юру не настільки позитивну думку:

— Якийсь переляканий. Я б з такий на люди не з'явитися.

Відтоді, як я познайомилася з Юрою, Берто мало не щодня нагадував про нашу з ним давню домовленість. Першого ж вечора, щойно я вселилася, він сказав:

— Тепер це твоя дім. Я не маю право тобі забороняти чи дозволяти. Єдине, що ти пообіцяти, це ніякий твій знайомий чоловік не переступити поріг цей дім. Ти — людина вільний, можеш спати з хто хотіти і скільки хотіти. Але я відповідати за моя донька і не хотіти, щоб вона вчитися щось поганий. Цей дім бути вільний від насильство і розпуста.

Наші з Юрою стосунки продовжували розвиватися. Якщо, звичайно, те, що існувало між нами, можна було назвати стосунками, а те, як саме вони складалися, — розвитком.

Після того, як Юра з'ясував, що ж я думаю з приводу політики Горбачева, перспектив закриття Чорнобильської АЕС та інтеграційної політики німецького уряду, основні теми наших розмов було вичерпано. Ми продовжували зустрічатися два-три рази на тиждень, обідати або вечеряти разом, ходити в кіно або в театр, я познайомилася з постійним колом спілкування Юри. Під час кожної наступної нашої зустрічі він все активніше намагався поцілувати мене, я все активніше опиралася. При цьому ми розуміли, що я не мала б опиратися, а якщо мала б, то принаймні після більше чи менше правдоподібного пояснення із вживанням причинно-наслідкових сполучників: «бо», «тому що», «незважаючи на те що». Але я не могла примусити себе ні припинити опиратися, ні завдати собі праці придумати якесь більш або менш вірогідне пояснення, а тому обмежувалася категоричною часткою: «Ні». Щоразу, коли Юра, важко дихаючи, наближав свої уста до моїх, шепочучи: «Ти мені так подобаєшся», мені ставало шкода його, та я не висловлювала своєї думки з цього приводу, обмежуючись лаконічним: «Ні, ні, не зараз».

— А коли? — питав він, і мені знову ставало його шкода. Тому я мовчала замість того, аби відповісти:

— Ніколи.

Сподівання, що він сам колись про це здогадається, все ще не полишало мене.

«Не існує нічого небезпечнішого, ніж почуття жалю до чоловіка, якого не хочеш», — учила мене одна старша товаришка, і зовсім незабаром мені довелося переконатися, що вона мала рацію.

Коли Юра запросив мене до себе на день народження, мені відразу ж захотілося відмовитися. І я навіть почала бурмотіти щось малопереконливе про термінову роботу, контрольну в університеті і велике прибирання, яке ніяк не можна відкласти. Але Юра знову подивився на мене своїм розгублено-благальним поглядом, який з усіх сил спонукав до вживання стверджувальної частки: «так», або, в крайньому разі, причинно-наслідкових сполучників: «бо», «тому що», «незважаючи на те що». Мені знову стало його шкода, і я погодилася прийти.

Була 19.00, коли Юра зустрів мене в порожній квартирі, білій сорочці і страшному збудженні. Щойно я віддала йому подарунок, усе ще обдумуючи, як саме і коли йому пояснити, що бачимося ми востаннє, як він повідомив, що забава зірвалася, ніхто не прийде, але це навіть краще, нарешті ми зможемо побути наодинці. Не встигла я відреагувати, як він зачинив вхідні двері ключем і поклав ключа на шафу. Аби дістатися туди, мені довелося б стати на стілець. Усе відбувалося настільки блискавично, і завжди доволі стриманий і більш-менш ввічливий Юра поводив себе настільки незвично, що я розгубилася. З тою ж поквапливістю він відкоркував шампанське і тремтячою рукою подав мені келих:

— Давай вип'єм за то, чтоби тєбє захатєлась таво же, что і мнє, — сказав він, і не встигла я нічого сказати чи навіть подумати, як він уже притягнув мене вільною рукою і жадібно поцілував.

— Я так давно етава ждал, — шепотів він, дихаючи на мене неприємним запахом з рота. Не зупиняючись довго на самих лише словах, він поліз вільною рукою мені під спідницю.

— Спочатку, як правило, знімають бюстгальтер. А ще краще спершу поставити келих на стіл.

Він слухняно відставив недопите шампанське, виливши половину мені на светр, торкнувся моїх грудей, і після невдалої спроби розстебнути гачки бюстгальтера, почав похапцем роздягатися сам. Очевидно, вирішив вразити мене якщо не досвідом, то принаймні швидкістю. Мені стало цікаво, що він робитиме далі.

— Наканєц-та, — зойкнув Юра, вивільнившись із майтків, і було незрозуміло, що саме він має на увазі: нашу зустріч наодинці, закінчення процесу роздягання чи зацікавлення, що, напевно, відбилося на моєму обличчі під час розглядання його войовниче