Амаркорд - Наталія Володимирівна Сняданко

Відтоді, як Берто знову спав у власному двоспальному ліжку, а я нарешті отримала окрему кімнату, у нас часто залишалися ночувати товаришки Рафаелли, частина з яких була товаришками Берто, а з Рафаеллою вони спілкувалися тільки тоді, коли її батька не було вдома. Ці дівчатка були статеводозріваючого віку, тому розрізняти, хто з них — чия товаришка, я так і не навчилася. Не дуже й намагалася. Єдине, що мене діставало, це плями від кетчупу, які ці лоліти залишали після себе всюди, навіть на екрані телевізора. Використані гігієнічні прокладки, не відклеєні від брудної білизни, залишеної мені для прання. Я попросила Берто з'ясувати це делікатне питання, але у відповідь почула традиційне:

— Не сприймати речі і т. д.

Я вирішила не сприймати і пришпилила на дверях ванни записку: «Особливе прохання до гостей: власноручно прати свою білизну». Не дочекавшись бажаної реакції, я почала викидати в смітник всю білизну, котра, на мою думку, не належала ні Рафаеллі, ні Берто, ні мені, для офіційності дописавши в текст оголошення: «За забуті під час купання речі ніхто відповідальності не несе». З часом це подіяло, і більше ніщо, крім кетчупу, мене не дратувало.

Щодня по обіді Рафаелла поверталася зі школи, і разом із нею приходило ще як мінімум троє Лаур, Катрін, Барбар. Чекаючи, поки Берто повернеться з роботи (йому нарешті пощастило влаштуватися робітником на будові), дівчата замовляли по телефону піцу і влаштовувалися перед телевізором. Увечері Берто готував для всієї компанії спагеті і теж долучався до телерозваги. Часом приходили друзі Берто, і тоді дівчата переміщалися до маленького телевізора в кімнаті Рафаелли, а у вітальні грали в покер. Пізно вночі друзі розходилися, а дівчата розподілялися по спальнях: двоє — до доньки, одна — до батька. Або навпаки.

Колись я з цікавості запитала Берто, чи знайомий він із батьками своїх коханок. Розуміючи, що питання безглузде, приготувалася почути, що занадто серйозно ставлюся і т. д. Але з подивом вислухала у відповідь цілу обурену тираду (передаю в скороченому вигляді):

— Ти так досі і не розуміти, з ким мати справа. Я тобі сто рази пояснювати, що ненавидіти насильство, що моя дочка — найдорожче, що в мене є, що я — порядний чоловік і закохатися тільки платонічно, аж поки жінка сама до мене не прийти і не сказати: «Візьми мене». І взагалі, закохатися по-справжньому можна лише одна раз, і вона в мене вже позаду. Що я мати спільного з цими діти? Як ти тільки могти таке про мене подумати? Вони всі ще цнотливий. Хотіти — перевірити. Як тобі тільки не соромно? Не можна ж думати, що як тільки чоловік і жінка спати на один ліжко, то вони обов'язково спати і один з одне? Я просто хочу завоювати їхній відвертість, розумієш? Щоб вона звикати до присутність чоловік в ліжко, щоб вчитися не втрачати відразу голова, щоб розповідати мені про свій проблема, і я вберегти їх від недобрі руки. Я і тебе вберегти від недобрі руки, розумієш? Це тобі тільки здаватися, що ти така досвідчена і все знати, а на світ стільки різний чоловік. Не встигнути отямитися, як втратити голова, а потім пізно. Якщо не вірити — приходити сьогодні вночі сама на моє ліжко спати. Побачити, що я тебе пальцем не торкнути, якщо ти сама не захотіти.

На цьому я вирішила перервати розмову, аби Берто як чоловік слова і насправді не надумав довести мені свою чесність у вищеописаний спосіб. Я вже давно перестала скептично ставитися до порад моєї бабці, котра ще в глибокому дитинстві часто мені повторювала: «Не вір, дитинко, мужикам. Ті сволочі шо хочеш пообіщають, а потом всьоравно свого доб'ються». Але Берто я про це не розповіла. Зрештою, він наразі був першим знайомим мені чоловіком, котрого не стосувалося спостереження моєї бабці. Скоро мине півроку відтоді, як ми спимо під одним дахом, я навіть ночувала на його ліжку, він у цей час ночував у вітальні, але досі все якось слава Богу…

Юра був непоганим хлопцем. Він належав до тих українців, які, розмовляючи російською, зберігають сильний український акцент, що дуже дивує, коли довідуєшся, що українську вони в кращому випадку тільки розуміють. Він просив розмовляти з ним українською, намагаючись зробити мені приємність, завжди розраховувався за мене в кнайпах, ресторанах чи кінотеатрах, що в західному світі — річ доволі рідкісна, пропускав мене вперед при вході і подавав руку при виході з міського транспорту, знову ігноруючи емансиповане оточення. Усе це імпонувало, як і його намагання заповнити наші зустрічі насиченою культурною програмою. Ми з'їздили разом до Страсбурґа, побували на Тітізеє, збиралися навіть до Парижа. Розмовляючи зі мною про Довлатова, Бітова, Аксьонова, Астаф'єва і Міхалкова, він називав їх «нашими», а переходячи на Ліну Костенко, Івана Драча, Ігора Калинця, Валерія Шевчука чи Сергія Параджанова, обережно окреслював їх «вашими» і тактовно з'ясовував, чи правда, що «у вас, у Львові» всі «навіть удома» розмовляють між собою по-українськи, а малих дітей зовсім не вчать російської.

Про прочитані книжки він висловлювався досить лаконічно: «Мнє панравілась». Або: «Мнє нє панравілась».

Коли я питала чому, він відповідав: «Умниє люді а таком нє распрастраняюцца».

Він постійно намагався створити довкола себе атмосферу таємничості. Запрошуючи мене кудись, він спочатку питав, чи маю я час сьогодні з ним зустрітися. Якщо я не заперечувала, то він продовжував:

— Тагда я хачу свадіть тєбя в адно мєста.

На запитання, в яке саме, незмінно відповідав:

— Там пасмотрім.

Він часто задавав мені питання на зразок:

— А