Син - Філіп Майєр

— Скальпи цілі? — поцікавився Тошавей.

— Так.

— Скільки їх?

— Сотні. А може — тисячі.

— Мабуть, близько однієї тисячі. Ти там чогось торкався?

— Та майже нічого. Лише заходив до одного тіпі.

Він, примружившись, роззирнувся навколо.

— Не така вже й погана місцина для того, щоб померти.

— Що це були за індіанці? — спитав я.

— Найімовірніше — плем’я тенева, теж команчі. Їхнього вождя звали Впертий Собака. Вони, певно, тікали від чогось, бо тут не їхня територія. Можливо, їх убивала тасіа (віспа), — він торкнувся пальцем свого обличчя. — Подарунок від Великого Білого Батька.

Роздягнувшись, я завів свого поні до самісінької середини струмка й заходився відшкрябувати його копита й ноги піском, а тоді зробив те саме зі своїм тілом. Спати тієї ночі я вклався подалі від інших. За кілька днів — коли ми вже були поблизу нашого селища — я, попрохавши Неекару дати мені трохи рідкого мила, зробленого з квіток дерева юка (він не давав посудину мені до рук, а поставив її на землю), знову помився та відшкрябав своє тіло піском. І поні я теж помив і відшкрябав.

Коли ми повернулися до селища, усі заходилися готуватися до великого святкування й танців зі скальпами, а наш знахар тим часом повів мене до свого тіпі та наказав роздягтися. Укинувши в багаття листя кедрового дерева й шавлії, він обкурив мене димом, а тоді обтер моє тіло листям, яке залишилося. Я спробував йому пояснити, що кілька разів мився з милом, але він і слухати не схотів.

Кілька тижнів по тому команчерос, які проїжджали через наше селище, сказали, що бачили якихось індіанців не з нашого племені (вони полювали на бізонів). І Тошавей повідомив мене, що ми знову вирушаємо в похід. Я дуже зрадів і попросив його дати мені одну з трофейних рушниць, що їх ми нещодавно здобули.

Він, мабуть, щось передчував, бо не заперечував. Тож я отримав новеньку рушницю і ще з десяток паперових пижів на додачу.

Вирушивши в похід, ми розпалювали ночами багаття лише в тому разі, якщо траплялися ярки та не було дерев поблизу. За кілька днів наші розвідники помітили нарешті гурт індіанців, які саме знімали шкури з убитих бізонів. Це, найпевніше, були делавари — найвправніші мисливці з-поміж усіх східних індіанських племен, хоча команчі чомусь ніколи не сприймали їх як серйозних супротивників.

Тієї ночі ми вирішили взагалі не розпалювати вогнища. Що ж до делаварів — вони теж ночували без вогню, хоч і не знали, що ми їх вистежили. Це було найславетніше східне плем’я (команчі тримали таке саме лідерство серед західних племен). Та зараз їхні воїни, уполювавши двадцятьох бізонів, не могли навіть розпалити багаття, щоб відсвяткувати це.

Ледь розвиднялося. Спокій і тишу туманного ранку порушив тупіт кінських копит і крики індіанців, які зчепилися в бійці. Я ніяк не міг відірвати погляду від делавара, з якого стирчало кілька стріл, — а він, наче й не помічаючи цього, спокійнісінько перезаряджав свого мушкета. Аж раптом хтось підкрався ззаду та проштрикнув його списом. Неекару навіть оком не змигнув, коли делавар упав і засмикався в передсмертних судомах.

З іншими делаварами команчі швидко розквиталися, та одному все-таки вдалося втекти. Я спостерігав за битвою з деякої відстані, аж тут делавар-утікач промчав просто повз мене. Я вистрелив із рушниці, проте індіанець навіть не поворухнувся. Тож я не зрозумів, чи влучив у нього.

Я провів його поглядом. Треба було сідати в сідло та наздоганяти — Тошавей і Пізон, найімовірніше, спостерігали за мною. Раптом я побачив їх: добивши інших делаварів, вони помітили втікача та, повсідавшись на коней, помчали за ним.

Помчав і я, однак досить сильно відстав, хоч і шмагав коня щосили. Делавар нісся на своєму чудовому скакуні попереду нас. Тошавей і Пізон мчали десь за півмилі позаду нього. Але ми знали, що сховатися йому ніде, адже довкола розстилалася рівна прерія. Ніяких тобі лісів або каньйонів. Відстань поволі скорочувалася. Аж раптом Тошавеїв кінь спіткнувся, і на нього налетів Пізон на своєму поні. Я, обігнавши їх, помчав далі за делаваром.

На спині воїна я помітив червону пляму — отже, моя куля таки влучила в нього! Нещадно шмагаючи свого поні, я понісся ще швидше, хоч і не мав жодного уявлення, що робитиму, якщо наздожену делавара.

Та ось він, намагаючись перестрибнути через глибокий яр, упав у високу траву: кінь просто скинув його.

Вистреливши з лука, я, звісно, схибив на кілька футів (ну не вмів я стріляти, їдучи верхи, ще й галопом). Тож мені довелося зупинити свого поні та зістрибнути на землю.

Делавар не рухався. І я, трохи осмілівши, вистрелив. Утім, запізно. Воїн, блискавично перекотившись на спину, випустив у мене стрілу.

Я витріщився на вістря, що застрягло в мені. І подумав, що зараз упаду. Та ні. Мої руки ніби самі витягли стрілу з рани.

Це згодом я зрозумів, що делавар був уже надто слабким, щоб натягнути лука як слід. І до того ж стріла влучила просто в шкіряний ремінь мого сагайдака. Але тієї миті я, звісно ж, про це не думав. І взагалі ні про що не думав — прицілювався. Моя стріла прострелила делаварові живіт.

Чоловік іще намагався дотягнутися до свого сагайдака, що впав на траву за кілька кроків від нього. Я вистрелив ще раз, і ще. Перша стріла влучила в землю, друга — делаварові між ребра. А він висмикував із землі ту, першу, щоб кинути її в мене. Я випустив у нього решту своїх стріл. Він більше не рухався — хоча й не помер іще. І я подумав, що багато чого міг віддати, аби тільки не слухати його передсмертні хрипи. Я знав, що мені треба підійти та зняти скальп. Але боявся. І мені стало соромно від того, що я боюся людини, яка от-от помре, і від того, що я так погано стріляю з лука. Раптом я відчув, що мене хтось штовхає в спину.

Я озирнувся. Позаду мене стояли Тошавей і Пізон.

— Ку-е цасімапе (зривай)! — показав Тошавей на волосся делавара.

— І хутчіш, — додав Пізон. — Доки він іще не помер.

Поставивши ногу на спину воїна, я схопив його за волосся, а він здійняв руку, намагаючись зупинити мене. Я ж спромігся-таки зробити надріз на його голові, хоча він увесь час бив мене по руці.

— Зривай! — вигукнув Пізон. — Тільки швидко. Раз — і край!

Скальп відірвався з таким