Син - Філіп Майєр
Ескуте й Неекару досі не звертали на мене уваги, тож я весь свій час проводив із молодшими хлопчаками. Ми вже доросли до того, щоб об’їжджати диких поні. І незабаром нас братимуть у походи, щоб ми стерегли коней. Табуни мустангів дуже часто траплялися нашим воїнам неподалік селища. Індіанці заарканювали диких поні й тягли за собою тих, яким удалося не зламати шию. А вже в селищі мустангам затискували ніздрі доти, доки вони не валилися на землю. І тоді їх, знесилених, віддавали нам.
«Блідолиці» чомусь обожнюють гнідих коней, індіанці ж віддають перевагу іншим мастям. Команчі заарканювали мустангів лише п’яти мастей: вороної, рудої, чубарої, білої з рудими та білої з чорними вухами. Поні четвертої та п’ятої мастей цінувалися найбільше. Крім рудих або чорних вух у них була ще й пляма на грудях, схожа за формою на середньовічний щит. А були ще й такі, яким наче обвели очі темним обідком (здаля морда такого поні схожа на череп). Суворе дике життя зробило цих мустангів лютими, мов пантери. І тому на приручених коней вони були схожі так само, як вовки на кімнатних собачок. Тож, підходячи до будь-якого із цих красенів, треба було дуже й дуже пильнувати, щоб вони не вчистили тебе копитом по ребрах. Ми дуже любили їх.
Я спав, коли хотів, і їв, коли хотів. І робив тільки те, що мені хотілося робити. «Блідолиций» усередині мене спочатку не міг звикнути до життя без виснажливої (та ще й страшенно нудної) праці. Та час не стоїть на місці, і рабство, урешті, забулося. Разом з індіанськими хлопчаками я вчився битися й полювати. Полювали ми на різноманітних істот: тетеруків, ховрахів, зуйків, фазанів, чорнохвостих оленів, антилоп. Ми вистежували та стріляли здалеку в пантер, лосів та ведмедів. І, притягши убитого звіра до тіпі, залишали його жінкам та йшли геть, гордо виставивши груди вперед, як і належить справжнім воїнам. Біля річки ми знаходили гігантські кістки тварин (можливо, прадавніх бізонів), а також закам’янілі залишки раковин допотопних молюсків. А ще ми натрапляли на закам’янілих раків та уламки стародавнього глиняного посуду. І розважалися, кидаючи їх із верхівок скель і спостерігаючи, як вони розбиваються об каміння. А вночі ми полювали на рисей, які шукали качок у заростях очерету. Ставало дедалі тепліше, і земля рясно вкрилася різноманітними квітами (а підведи лишень голову — і побачиш над собою чудові великі білі квітки дерева юка). Клаптики зеленої трави чергувалися з клаптиками блакитних волошок, жовтогарячої гайлардії, яскраво-жовтого космідіуму. І так — аж до самого небокраю. Від снігу не залишилося й сліду. А вітер гнав на південь, до Мексики, важкі сірі хмари (крізь них зрідка, але пробивалися сонячні промінчики).
Хлопчаки, з якими я полював, анітрохи не сумнівалися в тому, що нас невдовзі братимуть у походи. Я був найстаршим із них, але й найнезграбнішим. Стоячи на землі, я вже досить непогано стріляв із лука, але ж десятирічні хлопчаки могли (а я — не міг!) з легкістю поцілити у фазана чи кролика, їдучи верхи галопом. Якось уранці Тошавей покликав мене із собою, вибравши з гурту хлопчаків (вони одразу ж стали перешіптуватися та хихотіти, але я не зважав на це). Він ніс із собою пістолета й новісінького щита зі шкіри бізона.
Ми відійшли досить далеко, а тоді Тошавей приставив щита до грубезного стовбура старої тополі.
— Стріляй, — мовив він, простягаючи мені пістолета.
— Отак?
— Еге ж.
Я вистрелив, і щит упав. Куля залишила на ньому суцільну чорну плямку (не пробила й навіть не пом’яла). Тошавей осміхнувся й знову притулив щита до тополі. І я стріляв, доки набої не скінчилися.
— Гаразд, — сказав він. — Ти на власні очі побачив, як щит зупиняє кулю. Але якщо куля влучає в нерухомий щит, то воїн, який тримає його, — дурень дурнем. Бачиш? Я тримаю щита й невпинно кручу ним, бо знаю, що нерухомий щит може зупинити лише кулю з пістолета. А куля з рушниці проб’є щит — так само, як ти переламаєш ноги, якщо стрибнеш із високого дерева на рівну землю. Якщо ж стрибнеш на схил пагорба — усе буде гаразд. Словом, крутитимеш щитом — відіб’єш і кулю з рушниці. Накесуабере (зрозумів)?
Я кивнув.
— От і добре, — мовив Тошавей. — А тепер — порозважаємося трохи.
Він повів мене до старого пасовиська за селищем (це було найзручніше місце для всіляких видовищ). Там на нас уже чекало воїнів десять-дванадцять, кожен із яких мав при собі лука й сагайдака, повного стріл.
— Гаразд, — сказав Тошавей. — Тепер слухай мене уважно. Ти стоятимеш ось тут, а ці воїни — стрілятимуть у тебе. Усе, що від тебе вимагається, — це крутити щитом якомога швидше. Усе просто.
— А… ти куди?
— Відійду на безпечну відстань — вони ж стрілятимуть.
Він, знов осміхнувшись, ласкаво торкнувся мого волосся та відійшов подалі. Воїни тим часом вишикувалися в одну шеренгу десь за сто ярдів від мене.
— Кета ца тамакукумапу (вони — тупі)! — помахавши стрілою, вигукнув Тошавей під веселий сміх воїнів. — Бачиш, вістря немає?!
Команчі всі як один повискакували зі своїх тіпі, щоб нічого не проґавити. А я подумав про те, чи всі стріли перевірив Тошавей. Для індіанців, звичайно ж, буде великою потіхою, якщо раптом у мене влучить гостра стріла. Я ж бо коштував не більше за двох коней, і в селищі було ще дуже багато людей, які вважали мене звичайним білим прислужником.
— Тіететі ца мака-мукіте-те (готуйсь)! — гукнув Тошавей. — Крути, крути щитом!
Скарлючившись, я намагався сховати якомога більшу частину свого тіла за щитом. І ось у мене полетіли стріли. Дві-три секунди, за які стріла пролітає сто ярдів, здавалися мені вічністю. Допоки ця стріла не влучала в мене. Більшість стріл, звісно, потрапила в щит (одна чи дві — узагалі пролетіли мимо). Але й мені теж перепало: одна стріла влучила в стегно, а ще дві — у гомілку (одну й ту саму).
Воїни так розвеселилися, що взялися передражнювати мене, стрибаючи на одній нозі й вигукуючи: «Анаа, анаа, анаа!» Нарешті Тошавей наказав їм угамуватися.
— Ти мусиш крутити щитом! — гукнув він до мене. — Він надто маленький, щоб ти міг сховатися за ним увесь!
І знову почалися розваги для індіанців. У мої ноги влучило ще кілька стріл, і ще одна втрапила просто мені в чоло,
