Лист незнайомої - Стефан Цвейг
– Пізненько, моя люба Ірене, пізненько, – привітався він із нею м’яким докором, встав із-за столу і поцілував у щоку. Їй стало соромно. Вони сіли за стіл, і він байдуже запитав, не відриваючи погляду від газети:
– Де ти була так довго?
– Я… була… в Амалії… їй треба було придбати дещо… і я пішла з нею, – додала вона, люта на себе за те, що не спромоглася на якусь переконливішу брехню.
Давніше вона завжди заздалегідь готувала ретельно продуману, захищену від будь-яких можливостей перевірити вигадку, а сьогодні страх примусив її забути про це і вдатися до такої невдалої імпровізації. Якщо раптом, – промайнуло у її свідомості, – її чоловік, як персонаж п’єси, яку вони нещодавно бачили в театрі, зараз передзвонить і запитає…
– Що з тобою? Ти здаєшся такою знервованою і… чому ти не знімеш капелюшка? – запитав чоловік.
Вона здригнулася і знову відчула, як сама себе викриває невпевненістю, квапливо піднялася і пішла до своєї кімнати зняти капелюшок. Там вона так довго дивилася в дзеркало, у власні перелякані очі, аж поки не визнала свій погляд достатньо впевненим і спокійним. Тільки тоді повернулася до їдальні.
Служниця подала наїдки, і вечір пройшов, як і всі інші вечори, хіба що трохи мовчазніше і не в такій затишній атмосфері, як завжди. Розмова точилася повільно, була скупою і часто переривалася. Її думки знай поверталися до зустрічі в під’їзді і відразу ж злякано тікали геть від цього спогаду, коли ця страхітлива жінка була так близько. Згадавши про це, Ірене піднімала очі, аби знову відчути себе у безпеці, доторкалася до якогось з предметів, що оточували її і нагадували про важливі епізоди з минулого, і це трохи заспокоювало її. А настінний годинник, який перебивав мовчання своїми сталевими кроками, непомітно підкорив собі биття її серця, і воно знову повернулося до рівного, безтурботно-спокійного ритму.
Наступного ранку, коли її чоловік пішов до своєї канцелярії, а діти – на прогулянку, вона врешті залишилася сама і знову повернулася подумки до вчорашньої жахливої зустрічі, але у ранковому світлі ця подія втратила значну частину своєї загрозливості. Пані Ірене усвідомила, що її вуаль була занадто густою, щоб справді можна було розгледіти риси обличчя. Тоді вона спокійно обдумала усі можливі заходи безпеки на майбутнє. Вона більше ніколи не піде до помешкання свого коханця – це вона знала напевно, – і таким чином їй удасться уникнути дуже ймовірної можливості ще раз зіткнутися з жінкою. Залишалася тільки небезпека випадковості, але і це було не так страшно, бо Ірене втекла машиною, отже, жінка не могла б вистежити її. Шантажистка не знала ні її імені, ні адреси, а впізнання лише на підставі нечітких рис обличчя навряд чи варто було боятися. Але і на такий малоймовірний випадок пані Ірене підготувала тактику поведінки. Бо, якби її не паралізував страх, вона повелася б зовсім інакше ще першого разу: зберегла б спокій, заперечила б усі закиди жінки, стверджувала б, що та плутає її з кимось, адже довести нападниця і так нічого б не змогла і її можна було б звинуватити в наклепі. Пані Ірене не даремно була дружиною найвідомішого в місті адвоката: вона часто чула його розмови з колегами і знала, що вимагачів найкраще позбуватися відразу, реагувати на їхні слова крижаним спокоєм, бо будь-яка затримка, найменша ознака неспокою зміцнює позицію нападника.
Першим кроком обережності став короткий лист до коханого із повідомленням, що вона не зможе прийти завтра о домовленій годині, як і протягом кількох наступних днів. Коли вона перечитала послання, у якому вперше змінила власний почерк, тон видався їй занадто холодним, і вона вже хотіла замінити написане теплішими, інтимнішими словами, аж тут пригадала собі вчорашню зустріч у під’їзді, і її охопила лють, яка накопичилася всередині і спричинила холодний тон листа. Гордість жінки була ображена несподіваним і неприємним відкриттям того, якою вульгарною була її попередниця в серці коханого. І тепер вона перечитала листа уже з відчуттям ненависті і бажанням помсти, тож холодні слова і виражена ними відмова прийти трохи покращили її настрій.
Із цим юним піаністом, який уже був досить відомим, хоча поки що тільки у відносно вузьких колах, вона познайомилася на прийомі в когось із знайомих і вже незабаром, не відчуваючи до цього особливого бажання і навіть не дуже усвідомивши, як саме, стала його коханкою. Вона не відчувала в собі якогось особливого потягу, ні чуттєвого, ні духовного, і віддалася йому не стільки через сильне прагнення його тіла, скільки через недостатній опір його наполегливості, і трохи – з якоїсь неспокійної цікавості. У неї не було жодних причин заводити собі коханця – її тілесні потреби були цілком заспокоєні вдалим шлюбом, – не відчувала вона і типового для жінок браку духовної самореалізації, що її міг би дати позашлюбний роман, – життя із забезпеченим, інтелектуально вищим за неї чоловіком та двома дітьми було цілковито щасливим. Вона жила розмірено, задоволена собою та оточенням, і трохи сонно, позбавлена побутових труднощів завдяки міцному достатку. Хоча саме таке мляве існування, схоже на задуху перед грозою, часом сприяє несподіваному вибуху чуттєвості, а незмінна температура подружнього щастя і повна відсутність бажань гнітять так само, як постійне невдоволення і безнадія. Ситість набридає не менше, ніж голод, і саме стабільність та забезпеченість її життя пробудили у ній цікавість до пригод. На шляху пані Ірене ніколи не траплялося перешкод. Її завжди оточували м’якість, турбота і ніжність, спокійне кохання й пошана домашніх. Вона не підозрювала, що така знудьгованість ніколи не визначається самими лише зовнішніми обставинами, а завжди є відображенням внутрішньої порожнечі і відсутності справді сильних
