Лист незнайомої - Стефан Цвейг
Вона вимовила це з холодною злістю, яка вколола Ірене у саме серце і примусила відчути себе беззахисною перед оголеною брутальністю і підлістю цієї особи. Їй ставало все страшніше від думки, що жінка може знову заговорити голосніше або що надійде чоловік і тоді все втрачено. Тремтячими руками намацала вона свою сріблясту сумочку і витягла з гаманця усі гроші, які там були. З відразою увіпхнула купюри до рук жінки, а та вже виставила долоню, впевнена, що здобич її не омине. Але тепер ця рука не здригнулася і не відсмикнулася засоромлено, коли отримала гроші, як було попереднього разу, а застигла в повітрі, розчепіривши пальці, ніби кігті.
– Дайте і сумку, щоб гроші часом не загубилися! – зверхньо вимовив викривлений рот, і жінка засміялася, видаючи тихий гортанний звук.
Ірене уважно подивилася в її очі, але витримала лише мить і змушена була відвести погляд. Цю нахабну і підлу зверхність неможливо було витерпіти. Відраза пронизала її тіло, ніби пекучий біль. Геть, геть, подалі звідси, тільки б не бачити більше цього обличчя! Вона відвернулася, швидким рухом тицьнула жінці дорогу торбинку і вибігла сходами догори, гнана страхом.
Чоловіка ще не було вдома, тож можна було дозволити собі з розгону впасти на диван і лежати нерухомо, ніби після удару молотком, тільки пальці час від часу пронизувало дрібне тремтіння, яке хвилями розходилося аж до плечей. Ніщо в її тілі не боронилося проти цього нападу визволеного жаху. Аж коли вона почула з коридору голос чоловіка, то знайшла в собі сили встати і перейти до іншої кімнати. Її рухи були механічними, а тіло ніби враз утратило здатність відчувати.
І ось страх міцно вкорінився в її домі і не збирався нікуди тікати. Протягом численних, нічим не заповнених годин вона знову і знову прокручувала перед собою деталі жахливої зустрічі, усе чіткіше усвідомлюючи безнадійність своєї ситуації. Ірене не знала, звідки жінка могла довідатися її ім’я й адресу, але не було жодного сумніву, що та використає своє знання і тепер весь час вимагатиме гроші. Тим більше, що перші спроби пройшли так вдало. Минуть роки, а жінка продовжуватиме липнути до неї як гриб-паразит до дерева, і позбутися її не допоможуть навіть найвідчайдушніші зусилля, бо хоча чоловік пані Ірене достатньо заможний, без його відома вона не зможе знайти достатньої суми, яка раз і назавжди позбавить її жахливої незнайомки. А крім того, пані Ірене добре знала з розповідей чоловіка, що домовленості та угоди з такими безсоромними, позбавленими честі людьми не мають жодної вартості. Вона припускала, що їй удасться відсунути катастрофу ще на місяць, максимум на два, а потім хитка будівля її сімейного щастя неминуче розвалиться. Те, що вона потягне незнайомку до безодні разом із собою, давало єдину, хоча і слабку втіху. Бо шість місяців ув’язнення для такої особи, яка напевно уже бувала під арештом, значили явно небагато, натомість самій Ірене загрожувала докорінна зміна способу життя, а підсвідомо вона відчувала, що існувати інакше просто не здатна. Починати життя спочатку після втрати честі і з вічною плямою на репутації здавалося їй чимось геть нездійсненним, адже досі життя не ставило перед нею випробувань, а лише осипало подарунками, і все давалося їй надто легко, без жодних зусиль. А крім того, у неї були діти, чоловік, дім, усе це давно стало невід’ємною частиною її єства, її світу. І вона дуже чітко усвідомила це саме тепер, коли раптом виникла небезпека втратити їх. Раніше такі речі завжди були для неї абстрактними, а тепер раптом виявилося, що вони життєво необхідні, страшенно важливі, і їй не вкладалася в голові, видавалася неможливою, фантастичною думка про те, що якась чужинка, прийшовши просто з вулиці, може зруйнувати все це одним-єдиним словом.
Зі страхітливою певністю вона усвідомлювала, що катастрофа неминуча і уникнути її неможливо. Але що… що саме трапиться? Відповідь на це питання вона шукала з ранку й до вечора. Яскраво уявляла, як одного дня чоловік отримає листа, потім зайде до неї в кімнату, блідий, похмурий, візьме її за лікоть, почне розпитувати… А далі… що буде далі? Що він зробить? На цьому місці картини в її уяві розчинялися в темряві панічного страху. Вона не знала, що буде далі, і її припущення падали у бездонне провалля. Але з цих неясних передчуттів випливало одне – як мало вона знає свого чоловіка і як складно їй передбачити його дії та рішення. Вона вийшла за нього заміж, бо так хотіли її батьки, а вона не опиралася, і протягом восьми приємних, зручних і щасливих років у шлюбі з ним не відчула жодного розчарування, а лише зміцнення симпатії. У них народилися діти, був спільний дім, вони провели поряд, у спілкуванні, багато годин, але тільки тепер, коли вона питала себе, як він може повестися у цій ситуації, їй було зрозуміло, наскільки чужим і незнайомим залишився він для неї. Вона гарячково намагалася пригадати різні деталі їхнього життя протягом останніх восьми років, і вони поставали перед її очима ніби освітлені страхітливим велетенським ліхтарем, демонструючи їй, що вона ніколи не пробувала з’ясувати справжню сутність його натури і тепер, через вісім років, не знала, був він безжальним чи м’якосердим, суворим чи ніжним. Із фатально запізнілим почуттям провини вона змушена була визнати у цій критичній і життєво небезпечній ситуації, що знає лише поверхову, світську сторону його характеру, а не справжню, глибинну суть, яка прийматиме рішення у трагічну мить. Вона почала гарячково пригадувати риси його характеру і те, що він казав, коли у схожих ситуаціях опинялися інші люди, але змушена була здивовано і присоромлено визнати, що він ніколи не говорив із нею про свої погляди, а вона не ставила йому настільки складних та інтимних питань. Тепер вона годинами перебирала у пам’яті епізоди з їхнього
