Лист незнайомої - Стефан Цвейг

– хороші чи погані, справжні чи надумані. Поезія для них – лише чаша, з якої можна втамувати свою спрагу, і вони не звертають уваги на якість вина, бо сп’яніли ще до того, як почали пити. І ця дівчинка також була по вінця наповнена нерозтраченою чуттєвістю, яка блищала в її очах, примушувала кінчики пальців тремтіти над столом, а ходу наділяла особливою, трохи незграбною легкістю, водночас окриленою і полохливою. Було помітно, що вона прагне спілкування, що їй дуже хочеться поділитися з кимось відчуттями, які переповнюють її, але поряд нікого не було, лише самотність, мерехтіння голки та стукіт спиць праворуч і ліворуч, холодні підозріливі погляди тітки і матері. Мені стало її страшенно шкода. Але я не міг навіть підійти до неї. Бо, по-перше, що подумають про чоловіка мого віку, який розмовляє із дівчинкою, а по-друге, я ненавиджу будь-які сімейні знайомства, а особливо знайомства з матронами поважного віку, це відразу зіпсувало б усе спілкування. І тоді мені спала на думку трохи дивна річ. Я подумав собі: переді мною молода, наївна, недосвідчена дівчина. Вона вперше приїхала до Італії, а ця країна завдяки англійцеві Шекспіру, який ніколи тут не був, у Німеччині вважається краєм таємних любовних пригод, віял, що в потрібний момент падають на землю, кинджалів, вчасно вихоплених із піхов, батьківщиною романтичного кохання, Ромео, масок, дуеній, ніжних амурних листів. Напевно, вона багато мріє, а хто може збагнути дівочі мрії – ці білі пухнасті хмаринки, які сунуть по небу без конкретної мети і так само, як хмари, увечері набирають яскравіших барв, із рожевих перетворюються на багряні. Їй ніщо не може здаватися неправдоподібним або неможливим. Тож я вирішив вигадати їй таємничого коханця.

І ще того ж вечора написав листа, сповненого шанобливої і покірної ніжності, із численними туманними натяками і без підпису. Листа, який ні про що не просив і нічого не обіцяв, водночас жагучого і стриманого, одним словом – справжнього романтичного листа, які бувають у віршах. І як я знав, що вона завжди першою приходить снідати, бо душевний неспокій не дає їй довго спати, – то поклав листа під серветку на її столі. Настав ранок. Я спостерігав за нею із саду, бачив її величезне здивування, навіть переляк, бачив, як раптово почервоніли її завжди такі бліді щоки і шия. Бачив, як вона безпорадно озирнулася, здригнулася і зі злодійським поспіхом заховала листа. Тоді сиділа за столом, неспокійна, нервова, майже не торкнулася їжі, а потім побігла геть, подалі, у потайний закамарок, кудись у тінь, де немає ні душі, щоб перечитати таємниче послання ще раз… Ви хотіли щось сказати?

Я мимоволі зробив рух, який тепер змушений був пояснити:

– Мені ця ідея здалася ризикованою. Ви не думали про те, що вона може поцікавитися, звідки лист узявся біля її тарілки. Наприклад, запитати кельнера? Або взагалі показати листа матері.

– Звичайно, думав. Але якби ви бачили цю дівчинку, цю слухняну, полохливу милу істоту, яка злякано озиралася навіть тоді, коли їй траплялося випадково сказати щось трохи голосніше, тоді б ви також зрозуміли, що всі побоювання марні. Бувають такі дівчата, з якими можна робити все що завгодно, бо їхня сором’язливість не знає меж, а самі вони страшенно безпорадні й готові витримати найстрашніші знущання, бо ніколи не наважаться поскаржитися комусь хоча б словом. Я з посмішкою спостерігав за нею і тішився, що моя гра виявилася настільки вдалою. І тут вона повернулася, а мені кров застукотіла у скронях, бо це була вже зовсім інша дівчинка, вона навіть ходила не так, як раніше. Тепер її хода була нервовою і нетерплячою, обличчя палало від збудження, а зворушлива сором’язливість прикрашала її незграбність. І такою вона залишалася весь день. Її погляд шукав чогось, вивчав одну за одною віконні шиби, ніби там могла ховатися таємниця, зупинявся на кожному, хто проходив повз, одного разу черга дійшла і до мене, але я обережно уникнув необхідності дивитися їй в очі, щоб не зрадити себе навіть необережним помахом вій. Але протягом цієї короткої миті я відчув таке нетерпляче питання в її очах, що мені стало лячно. Уперше за багато років я подумав про те, що не існує нічого більш небезпечного, спокусливого і гріховного, ніж запалити цей перший вогник пристрасті у дівочих очах. Потім я дивився, як вона сидить між обома жінками, пальці її заснули, а рука час від часу потай торкається сукні на грудях. Я був переконаний, що саме там вона заховала листа. Гра захопила мене. Ще того ж вечора я написав їй другого листа, а потім продовжував надсилати свої послання щодня. Мені самому стало цікаво відтворювати у листах почуття юного закоханого, імітувати пристрасть, яка палає все сильніше, це було трохи схоже на спорт або ж полювання, коли мисливець переслідує свою жертву або готує на неї пастку. Мій успіх був настільки великим, що я аж злякався цього і вже хотів був припинити гру, та спокуса була занадто сильною, і я не стримався. Дівчина стала рухатися легко й поривчасто, ніби танцювала, якась своєрідна і нова краса проявилася в рисах її обличчя. Мабуть, ночі тепер складалися для неї з суцільного чування і чекання нового листа, бо вранці її очі були темними, з тінями під очима, зате весь час палали вогнем цікавості. Вона почала приділяти своїй зовнішності значно більше уваги, ніж раніше, вплітала у волосся квіти, її руки торкалися предметів із неймовірною ніжністю, а в погляді світилося запитання. Вона розуміла, що автор листів перебуває десь поблизу, бо тисячі дрібниць, про які я писав, неминуче про це свідчили, – невидимий Аріель,[25] який наповнює повітря музикою, кружляє десь поблизу, підслуховує найпотаємніше, але не хоче показатися. Вона так змінилася, що це не пройшло повз увагу навіть обох її тупуватих супутниць, і вони час від часу ледь помітно всміхалися, спостерігаючи доброзичливим і цікавим поглядом за її рухливою фігуркою і розквітлим личком. Її голос тепер став значно мелодійнішим, голоснішим, сміливішим, вищим, в її горлі часто щось тремтіло, ніби з нього от-от вирветься переможний спів… Але ви знову смієтеся!

– Ні, ні, будь ласка,