Біс Плоті - Валерій Олександрович Шевчук

Була ще одна причина неспокою. Життя наше волею недовідомих доль складається непередбачено. Часом незначний епізод може в ньому стати камінцем, що зрушає в горах духу нашого лавину, і від того камінця йде в дусі нашому повний обвал, якого зупинити годі. Отож, здається, незначне діло трапилося в моєму житті, яке при доброму сприянні сил вишніх, може вважатися за звичайне житейське, наприклад, за таке, як у минулому році, коли також збирав ялмужну на храм більший та знаменитіший од нашого, і ніякого страху в мене від того не виникало; ну, пішов, поїздив — назбирав, чи треба цьому надавати аж такого значення? Ніяких сліз тоді не виливав, а просто виконав своє послушання, за що дістав похвалу і від ігумена свого, і від митрополита його милості київського Петра Могили. Але й умаляти таке діло також не випадає, адже йдеться не про збирання милостини для прожиття нашого, а для відбудови Храму. Отож у житті нашому, вважаю, є діла не позначені присутністю таїни, а є нею позначені, відтак ті позначені стають доленосні — ось чому так знітився душею і полилися з очей моїх сльози.

Уночі навідали мене дивні видива: ходили довкола, стояли біля мене напівпрозорі тіні — особи в розрідженій плоті, і вели диспута щодо мене: одні казали, що я кволий духом, а інші заперечували, доказуючи, що духом сильний і утверджений. Чи не тому одна із тіней у розрідженій плоті приклала собі пальця до скроні, подумала хвильку й мовила:

— Коли не маємо щодо нього твердої гадки, випробуймо.

І на те слово всі інші тіні в розрідженій плоті схвально почали похитувати головами, а що все це було в покої, схожім на нашу трапезну, то розійшлися, повсідалися за столи і завмерли, як мальовило на картині, створивши, відтак, образ таки нашої братії, так, як це було під час останньої вечері. Тільки я не сидів із ними за столом, а ніби сам розливсь у плоті, і кожен із цих трапезників дістав у свою миску по кілька черпаків того розрідженого мене; але ніхто із них за ложку не взявся, а тільки сиділи всі загадані, ніби прислухалися, бо щось мало статися. Я ж відчував себе так дивно: одне моє око було в одній мисці, а друге — в другій, у третій — язик, у четвертій — шия, у п’ятій — серце, у шостій печінка, у сьомій — рука, у восьмій — нога і так далі. Ігумен же Іларіон Денисович сидів на чолі того столу, замріяно вдивляючись у «Парергон», що над ним останнім часом безперервно працював, але ще рукописний, адже книгою отець Атанасій Кальнофойський лише обіцяв його видати (ігумен саме готувався відіслати книгу в друкарню до Києва, а тим часом її доопрацьовував), і моє око дивилося на нього з його ж миси, дивилося прохально й печально, але Іларіон був надто заклопотаний і мого погляду не відчував.

— Гадаю, — сказав Денисович, не відриваючи очей від рукописної книги, — що чуда в нашому убогому, відкиненому від світу монастирі відбуваються тому, що саме в ньому йде велике спитування. Воно ж, те спитування, не вибирає знатного місця: столичних міст чи царських палаців, — а вибирає тільки таке, де бореться духовне з тілесним, ідеальне з матеріальним, а де воно найбільше, там і чуда відбуваються. Отже, будьмо, братіє, пильні. Постримуймо сьогодні нашу плоть і відмовмося від вечері. Думаймо не про себе, а один про одного.

Ченці перехрестилися й повставали, а моя розріджена плоть почала збиратися в одне тіло, і те тіло з’єдналось у моїй грішній персоні. Полегшено зітхнув і побрів до своєї келії, — а довкола падало осіннє листя з дерев, отже, була осінь, а листю восени опадати належить.

Того ж року 1637, у листопаді місяці, коли мені наближався час від’їзду (я ж хотів дочекатися морозу й снігу, щоб рушити саньми і мати змогу вільно переправлятися через ріки), ідучи після утрені з церкви побіч із ігуменом, я оповів йому, хоч і не повністю, про те видіння, яке мав, а не повністю через те, що про сон свій не сказав нічого, бо не до діла він був. А оповів йому про голос, який почув і який скерував мене у царство Дракона. Коли ж він це почув, аж сахнувся зі стежки.

Не посилаю тебе туди! — мовив перестрашено. — Чому на таке надумався, милий брате?

— Бо ніде-інде під цей час милостини на церкву не зберу.

— Чому сумніваєшся у мздовозданні свого народу? — спитав Денисович. — Можна ж піти на Волинь і в Червону Русь, на Поділля, зрештою, на ближчу нам Сіверщину, тобто на іншу Україну.

— Сам, ваша милість, знаєш, — сказав я, — там козацькі розрухи, а отже, народ роздразнений і поруйнований. Не маю надії там під цей час на добрий збір.

— Чи ж більшу безпеку сподіваєшся мати там, куди зібрався? — спитав Іларіон. — І чи більшу маєш надію?

Не мав я сподіванки на безпеку, не мав і надії на ялмужну. Але мав понудження того голосу — от і все!

— Чи переконаний, що Божий глас почув? — спитав Іларіон.

— Не знаю, — відповів я задумливо. — Нічого не знаю, ваша милосте. Одне лише відаю, що там благочестя не менше, як і в нас, недаремно ж патріархи туди їздять. Та й наші люди… Чого ж боятися? А може, всі ті страшні байки про Дракона — тільки вигадка недобрих до благочестя людей? Я ж на одне сподіваюся: на поміч матінки нашої Пречистої. Для неї й хочу дбати, не для себе, тож чи покине мене в біді?

Ми йшли якийсь час мовчки. В обличчя дув вологий і зимний вітер.

Що можу тобі сказати? —