Біс Плоті - Валерій Олександрович Шевчук

Зрештою, залишитися тут на ніч і справді було необхідно, бо куди ми поїдемо в темряві, тим паче, що почав іти сніг. Маленька постать келаря із патичком покривалася білими цятками; і мені раптом здалося, що це сон, який почався від того моменту, коли повернувся із вечірньої трапези, на якій мені було дано послушання, і який, здається, тривав і досі; принаймні, весь час ловив себе на гадці, що зі мною відбувається щось позареальне — оце я і зву присутністю біля себе таємниці.

Ми пробули в цьому монастирі всі свята Різдва Христового, ходили разом з усіма на моління і трапезу, але що було дивно, ченці й тут нас мовчки сторонилися, принаймні мене, бо з Онисимом вони в балачки таки вступали, але тільки тоді, коли він бував без мене. Віталися зі мною за чернечим приписом, але я мав таке враження, що жоден при цьому не подивився мені в очі. Коли ж я сам кілька разів спробував із кимось почати розмову, то ченці, навіть отець келар, від розмови ухилялися, чемно перепрошували, покладаючись на нагальні справи, і з очей мені щезали. Я страшенно нудився, отож тут уперше й почав писати на чистому боці паперового образу чудотворної ікони Пречистої Куп’ятицької оцей діаріуш, маючи дещо блаженну, а може, й не до кінця безпідставну думку, що в такий спосіб мої слова дійдуть і до неї, святої нашої матінки, і вона мене у випробуванні та опитуванні цьому таки не покине, бо тільки на неї й Сина її надію я мав. Спершу безперестанно їй молився, але дістав таке почуття, що молитви мої ніби провисають у повітрі і завмирають, як невидні тіла, кожне слово окремо, без взаємозв’язку, і що цими словами-тілами забито все повітря келії, аж важко було від того дихати, — дивні речі часом творяться у світі! Ось чому почав менше тих слів-молитов проказувати, адже сказано: не поминай марно імені Божого, а почав класти їх на папері: спершу самі молитви, а тоді й розповідь про самого себе, відтак наваджеиня із словами-тілами нарешті щезло, тобто не відчував їх завислими в повітрі, і не мучило те мене. Зате постійно прочував присутність у собі та й біля себе отієї особи в розрідженій плоті, яка безвідступно слідувала за мною чи по келії, чи двором, чи в трапезній, чи навіть у церкві, інколи входила в мене — це було, зрештою, те, що називають лихим настроєм, а лихий настрій у людини з’являється тоді, коли вона невдоволиться; невдоволитися ж я мав чого, адже замість того, щоб виконувати накладене мені послушання, жив бездіяльно. Декілька разів поривався перемовитися із архімандритом Шициком, але той чи бував зайнятий, чи його я не заставав, а може, він просто розмови зі мною уникав.

І от якось, коли мій послушник Онисим топив у мене піч, нанісши дров, а за вікном ішов сніг при морозі, я відчув, що терпінню моєму надходить край, що коли пробуду в цій обителі довше, то можу вийти із смиренного стану і почну коїти якісь дурниці. В цей час мій послушник і заговорив, пораючись біля печі, тобто говорив повернутий до мене спиною.

— Є в цій обителі один ветхий деньми старець. Він хоче з вашою милістю поговорити.

— Що за старець? — спитав я.

— Старець, — відповів Онисим. — Хіба я знаю?

— Дивно до нас тут ставляться, — мовив я, — не знаєш, чому?

— У тебе, ваша милість, голова мудріша за мою, — відказав Онисим, мені здалося, хитро. — Тобі про те й знати… Може, той старець і повість, але то у волі вашої милості: йти до нього чи не йти.

— Куди й коли треба йти?

— Нікуди не треба йти, бо живе поруч, але такий ветхий, що з келії не виходить. Хіба влітку, коли тепленько.

— А ти до нього й заходиш?

— Ні, мені переказав його послушник.

— То зараз іти?

— Ліпше, коли всі поснуть. Щоб не було, сказав той старець, спокуси для братії.

— Яка ж може бути спокуса?

— Не моє це діло такі речі розгадувати.

І мій Онисим вів себе в цій обителі незвичайно. Очевидно, в цьому монастирі поселився якийсь дух, про який не знаю, і всі тут живуть, пойняті ним. Дух, який відділяє людину від людини, дух, який гнобить усіх і зв’язує язики. А може, це мені тільки здається?

І я вирішив піти до того загадкового старця — все-таки якась розрада. Онисим подався у гуртожитну келію для послушників, а я залишився сам. Трохи пописав, а тоді прислухався. Мертва тиша стояла навдокіл. Я встав і тихо прочинив двері — в обличчя війнуло сніговою хвилею. Постояв трохи, дивлячись, як метаються навколо, ніби невидимі істоти танцюють, вихори, і мені раптом здалося, що тіло моє стає легке, невагоме, що один із вихорів раптом підхопить мене й понесе, як шмат паперу, і навіки пропаду із цього світу. І знову дивний страх, схожий на відчай, а може, й не страх, а неспокій, пойняв мою душу — рот відтулився, і я ледве стримався, щоб не пустити в засипане білими мухами небо відчайний крик. Але знайшов в собі силу стриматися і постукав у двері сусідньої келії: з глибини обізвався глухий голос. Потяг на себе двері й увійшов до теплого покою, в якому пахло застояним духом та горілим воском. На брудному ложі й справді сидів старець, звівши до мене обрамлене сивим волоссям, бородою та вусами лице; я здригнувся, старець був наче сліпий, однак увіч відчув, що його чіпкий погляд ніби прошив мене.

— Оце й добре, що прийшов, — мирно обізвався старець.

Біля нього стояв трисвічник із грубими восковими свічами, які рівно палали, він тільки тепер розплющив очі — я вразився, які вони були голубі,