Біс Плоті - Валерій Олександрович Шевчук

Написав це і злякався, адже тим самим ніби стаю, як дядько мій і батько, єретиком. Іншим, ніж вони, а таки єретиком. І раптом відчув: по жилах моїх потекла не тепла кров, а крижана вода. Вода із джерела Страху. Відтак пізнав, що дядька Кипріяна шукатиму і науку його спробую перейняти.

1996 р.

Монастир наш Куп’ятицький на Пінщині заснувала благочестива пані Полонія Воловичівна Соколова Войнина, каштелянка берестейська, із сином своїм Василем Коптем, каштеляном Новгород-сіверським, коли в 1628 році купила село Куп’ятицьке з усіма належностями, і при церкві Пречистої Богородиці, вельми ветхій, яка вже до упадку похилялася, фундували вони монастиря законників чину святого Василія Великого. Ігуменом сюди прислав Йосип Бобрикевич, старший віленський, Іларіона Денисовича, який набрав братії тридцятеро чоловіка, а між ними й мене, грішного Атанасія Пилиповича, зробивши намісником; я приїхав сюди із Києва, бо мене вабили місця глухі, але святі, а тут церкву збудували після того, як на дереві з’явився образ Пречистої Богородиці у хреснім знаку. Великими чудами уславив Ісус Христос ту церкву матері своєї.

Саме в цей час, про який почну свою розповідь, отець Іларіон Денисович складав «Парергон» чуд святих образу Пречистої Богородиці в монастирі Куп’ятицькім, тим його твором зацікавився мій давній знайомий із Києва, також Атанасій, Кальнофойський, який і від себе складав і готував до друку «Тератургему, або чуда, які були як в монастирі Печерськім Київським, так і в обох святих печерах». Атанасій Кальнофойський обіцяв і працю нашого ігумена надрукувати, — пишу про це, бо і я брав участь у тій роботі, складаючи поетичні надгробки великим людям, похованим у Куп’ятицькій церкві.

У 1636 році митрополит київський Петро Могила прислав Іларіону листа, який, власне, й порушив моє спокійне іноче життя в монастирі, і саме з того моменту, як то кажуть простолюдини, мій віз покотився з гори, про що я похапцем хочу розповісти в цьому писанні, яке частково записав раніше, а довершую у дивній і жахкій землі, куди потрапив, а чиню це, щоб захистити потомні покоління від нерозважливості, в яку потрапив сам. Дописую це послання в закиненій лісовій мисливській хатині на друкованих у Києво-Печерському монастирі паперових образах Пречистої Богородиці з другого чистого боку і хочу не позбутися переконання, що це вона, пресвята, надихнула мене до цієї праці, адже я сам після усього пережитого ніби приречений, і вже мені самому нічого не потрібно, але хай про мене і всі мої дивні пережиття знають інші люди — це єдине, що гріє мою закоцюблу душу, і тому вогневі віддаюся. Коли ж закінчу своє творення, відпущу із ним у Куп’ятичі свого послушника, а відтак залишуся сам. Моя доля, здається, розчинитися в цьому краї — царстві Дракона, в яке я частково своєю, а частково не своєю волею потрапив.

Але не забігатиму наперед. Митрополит Петро Могила наказав у своєму листі жебрати в місті Пінському та в повіті милостину-ялмужну на поправу знаменитої катедральної київської церкви святої Софії, збудованої ще давніми київськими князями і яка була на той час в упадку. Ігумен Іларіон не зовсім був з того вдоволений, бо зібрана цього року ялмужна мала б піти на відбудову Куп’ятицької церкви, але суперечити митрополиту не став, а доручив справу збору мені, — сам-бо вельми був зайнятий писанням «Парергону» і, крім того, діла іншого не бажав знати. Я об’їздив і обходив всі попівства і ту милостину зібрав, її вислали до Києва через отця Макарія Токаревського у травні 1637 року. Коли ж святобливий митрополит довідався від нашого посланця, що й наша чудотворна церква вельми стара і хилиться до упадку, зітхнув і прорік фразу, яка вирішила мою подальшу долю і спричинилася до всього того, що потім зі мною сталося:

— А добре ці гроші, — мовив митрополит, — на тамту церкву обернути, але що їх привезли і тут вони потрібні, даю вам універсального листа, — дбайте, щоб через милостину її реставрувати.

Отець Макарій Токаревський привіз листа, коли ми всі сиділи в трапезній за вечерею; ігумен там-таки, в трапезній, прочитав митрополиче послання і задумався на мить.

— Добре, що ми зібрані тут усією братією у Христі, — сказав він, — порадимося, — він посидів трохи, задумавшись. — Думка митрополича добра, але в нашому краї ялмужну вже вибрано, тож, щоб не уподібнитися князеві Ігорю, який збирав полюддя у нашому-таки краї, в Деревах, подумаймо, де б нам і як ті гроші зібрати. Коли братія згодна, хай про це подбає брат Атанасій…

Я зрозумів ігумена Іларіона Денисовича: цілий день він сьогодні писав «Парергона», і всі думки його були біля того благочестивого творення; отже, і цей нелегкий обов’язок він залюбки перекладав на мене, а то було діло непросте, власне, справжній тяжар.

Братія схвально зашуміла: ніхто не сказав ані слова супроти, бо не на них та тягота накладалася.

— Отже, згода! — сказав Іларіон Денисович, і на його вуста поклалася легенька усмішка, природи якої я не зовсім зрозумів. — А в поміч йому хай буде послушник Онисим Волковицький.

Я зирнув на Волковицького, той сидів заскочений і тільки світив до всіх розширеними очима, адже заходило на зиму, а мандрувати взимі приємність невелика.

— Де ж збирати ялмужну? — відказав я, прочуваючи, що страх від Онисима таки передається й мені.

— Це вже воля твоя, брате милий, — погідно сказав