Помилка - Світлана Талан

Вероніка питала, на яку поличку шафи покласти ту чи іншу одежу.

– Що ви! Не треба. Я сама! – заперечувала старенька, але Вероніка наполягала на своєму. Вона знала, що все залишиться так, як є, за її відсутності нічого не зміниться.

– А це мої улюблені шкарпетки! А я лежу якось вночі і думаю: куди я їх приткнула? – вигукнула старенька, побачивши вовняні шкарпетки.

Частина речей із синтетики не витримала випробування часом – вони просто розламувалися, як вафельні коржі. Їх Вероніка склала в шафу окремо, щоб непомітно викинути. Із самого дна витягла червону водолазку.

– Це Ларисочки, – сказала жінка. Вероніка злякалася, що мимоволі розтривожила душевну рану старенької, але та досить-таки спокійно продовжила: – Я їй подарувала на чотирнадцятиліття. Правда, красива кофтина? Я хочу її зараз одягти! Допоможете мені?

Вероніка допомогла жінці переодягтися.

– Мені так в ній зручно, – сказала вона задоволено. – Я люблю, коли комірець під горло.

– А що там? – Вероніка кивнула в бік зав’язаного мотузкою для білизни мішка.

– Там усі речі Лариси, – тихо сказала жінка. – Усе від народження до…

– Може, хай постоїть іще? – обережно запитала Вероніка.

– Я не змогла їх викинути…

– А що у валізі?

– Ви знаєте, не можу пригадати. Усе дивлюся на неї й думаю, що я туди склала?

– Щоб не губитися в здогадах, давайте її відкриємо! – запропонувала Вероніка.

Там вони знайшли теплу ковдру з верблюжої вовни, щільні фіранки, комплект постільної білизни й кілька майже нових рушників.

– Я забула, що в мене там ціле придане, – веселим голосом сказала Неллі Сергіївна. – А сама мерзну взимку під тонкою ковдрою!

– Давайте поміняємо постільну білизну, – запропонувала Вероніка.

– І ковдру теплу покладіть мені, будь ласка, – попросила жінка. – Не знаю чому, та останнім часом я почала дуже мерзнути. Навіть у теплу погоду в мене руки, як у жаби.

– Тепер вам буде тепло, – сказала Вероніка, розправивши долонею складки підковдри.

Подзвонила Кіра, і Вероніка заквапилася йти. У коридорі вона зустрілася з поглядом Неллі Сергіївни, яка з благанням і надією в очах дивилася на неї.

– Я прийду, – сказала вона те, що чекала від неї старенька, – обов’язково завтра заскочу, правда, ненадовго.

– Зайдіть, будь ласка, хоч на одну хвилинку, – попросила жінка. У її очах блищали сльози.

– Я обов’язково прийду, – пообіцяла Вероніка.

Вона вийшла на вулицю й мимоволі згадала, як колись уже давала таку обіцянку. Вона обіцяла маленькій дівчинці приїхати ще, але не дотримала свого слова.

«Не треба було давати слово, якщо не була повністю впевнена в тому, що його дотримаю», – дорікнула вона собі. Тепер вона дала слово Неллі Сергіївні й мусить його дотримати. Одного разу вона зробила помилку, тепер не повинна її повторити.

Від спогадів про дівчинку, якій вона багато чого наобіцяла, настрій у Вероніки погіршився. Не полишало почуття провини. Напевно, дуже боляче, сумно й прикро усвідомлювати, що обдурили твої надії. І як тепер знайти ту дівчинку, щоб попросити у неї вибачення? Пошуки можна й потрібно відновити, питання в тому коли. Не кидати ж напризволяще Неллі Сергіївну?

– Ти що така похмура? – запитала Кіра, помітивши задумливість Вероніки. – Зі старенькою все нормально?

– Так.

Кіра почала розповідати про клієнтку, яку сьогодні знайшла, але Вероніка майже не слухала її балаканину.

– Змоталася я не марно, – торохтіла Кіра, – принаймні, я так вважаю, а мене інтуїція рідко підводить. Завтра вранці вона мені пообіцяла передати завдаток. А чому б не купити таку квартиру? Кімната двадцять один квадрат, кухня – десять, труби з металопластику, пластикові вікна, подвійні вхідні двері і те-де і те-пе. Але не це я хотіла тобі розповісти. Якби ти бачила мою клієнтку! Уяви собі, я ніколи не зустрічала таких гарних жінок! Вона йде так величаво, голову тримає так рівно, немов на ній корона. А хода! А очі! Я їй кажу: «З вашою зовнішністю тільки в моделі йти», – а вона мені: «А я і є модель». Уявляєш, вона їздить із показами за кордон! От життя в людей, не те, що в нас із тобою! Така молоденька, а вже заробила собі на квартиру! Ти мене не слухаєш?

– Пробач. Задумалася.

– Хочеш, завтра вранці поїдемо до неї, я заберу завдаток, а потім підкину тебе на роботу?

– Кіро, – всміхнулася Вероніка, – ну навіщо мені їхати до незнайомої людини? Мені більше робити нічого?

– Мені хотілося, щоб ти побачила цю дівчину.

– Навіщо?!

– Дуже вже вона красива. І все при ній: і груди, і попа, і талія, і ноги. Дивишся на неї і почуваєшся не жінкою, а жабою. Може, таки подивишся? Де ще побачиш справжню модель?

– Ні, Кіро, не хочу.

– Не пошкодуєш, що не захотіла побачити таку красуню?

– Сподіваюся, що ні, – відповіла Вероніка, думаючи про щось своє.

Другий день Микита не виходив із дому. Літа він чекав із величезним нетерпінням не тільки тому, що природа балує теплом, а й через те, що закінчується навчання й настає час відпочинку. Він завжди сам складав усі заліки й іспити, робив курсові та контрольні роботи, але зараз йому довелося платити викладачам. Прогули та нічні розваги були причиною того, що він не встигав засвоїти навчальну програму, але потрібно було попри все закрити курс. Він не хотів ні розлучатися з мрією про власний лікувальний заклад, ні втрачати довіру батьків. Кишенькових грошей у нього було недостатньо, щоб оплатити екзамени. Його знову виручив Ян, у якого завжди можна було позичити потрібну суму.

За останній місяць борг Микити помітно збільшився. Ян уже не раз оплачував баловство Микити в нічному клубі, куди вони зачастили останнім часом. Але вчора Микита, подивившись на список свого боргу, подумав, що треба йти на роботу, тому що з тієї суми грошей, які виділяє йому батько на кишенькові витрати, не вистачить і півроку, щоб розрахуватися з Яном.

Микита давно перестав харчуватися в студентській їдальні, щоб хоч якось заощадити, але розваги віднімали набагато більшу суму. Хлопець твердо вирішив на пару місяців влаштуватися на роботу. Після недовгих роздумів він вибрав роботу на будівництві, де підсобним робітникам оплачували кожен вихід. Але спочатку треба було відпочити. Останнім часом він схуд, загальний стан погіршився й відчувалася сильна втома. Микита до останнього часу не скаржився на здоров’я, але часті запаморочення, головний біль і нудота виводили його із себе, він нервувався й погано спав. Іноді він починав без причини обливатися потом, немов його обдати окропом, серце прискорювало свій ритм, а пальці дрібно тремтіли. Благо, що такі напади тривали недовго і