Щира шахрайка - Емілі Локхарт

Джул зняла свої сережки-кільця і сховала їх в сумку. Вона повернулася до магазинів, і придбала там джинси чоловічого крою, три бавовняні майки, довгий обтічний кардиган, еспадрильї та білий сарафан. Потім вона купила полотняну сумку із сірими квітами. Вона розплатилася карткою і зняла готівку з автомата.

Зупинившись на розі вулиці, Джул переклала своє посвідчення особи, гроші, косметику й мобільник до нової сумки. Вона подзвонила до телефонної білінгової служби і поповнила рахунок за номером картки Visa. Потім зателефонувала до Літи, своєї сусідки по кімнаті, і залишила їй голосове повідомлення, у якому перепрошувала.

* * *

У готелі Джул потренувалася, прийняла душ та вдягла білу сукню. Вона розпустила волосся і вклала його вільними хвилями. Їй треба знайти Імоджен, але це могло зачекати до наступного дня.

Вона зайшла до устричного бару, що виходив на гавань, і замовила лобстер-рол. Коли страву принесли, вона виявилася не такою, як сподівалася Джул. Це були шматки омара в майонезі на підсмаженій булочці для хот-догів. Джул уявляла страву витонченішою.

Вона замовила тарілку картоплі фрі та з’їла її замість рола.

Здавалося дивним безжурно гуляти по місту. Джул зупинилася біля каруселі. Атракціон розташовувався в приміщенні — у темній старій будівлі, з якої пахло попкорном. Знак проголошував, що «Летючі Коні» — найстаріша карусель Америки.

Вона купила квиток. Людей було небагато, лише кілька дітей у супроводі старших братів і сестер. Батьки в зоні очікування втупились у свої мобільні. Музика була старомодною. Джул обрала собі невеличкого коня.

Щойно атракціон запрацював, вона помітила хлопця, який сидів на поні поруч із нею. Він був жилястий, з розвиненими дельтовидними м’язами і найширшими м’язами спини: можливо, альпініст, але, безумовно, не хлопець із тренажерної зали. Джул подумала, що в нього є ознаки як білошкірої раси, так і азійської. У хлопця було густе чорне волосся, трохи задовге. Він мав вигляд, наче тривалий час перебував на сонці.

— Зараз я відчуваю себе невдахою, — промовив він, щойно карусель почала рухатися. — Це було божевільно кепською ідеєю, — він говорив зі звичним американським акцентом.

Джул це запам’ятала.

— Чому?

— Нудота. Вона почалася, щойно атракціон запрацював. П-хе. До того ж я єдина людина на цій штукенції, старша від решти більш ніж десять років.

— Окрім мене.

— Окрім тебе. Колись, коли я був маленький, я катався на цій каруселі. Моя сім’я приїздила сюди на відпочинок. Сьогодні я чекав на пором і мав цілу годину вільного часу, тому й подумав: чому б ні? По старій пам’яті, — він витер лоба однією рукою. — А ти чому тут? Десь поблизу твій менший братик чи сестричка?

Джул струсила головою.

— Я полюбляю кататися.

Хлопчина перехилився через відстань між ними і простяг руку.

— Паоло Сантос. Як тебе звати?

Вона незграбно потисла руку, оскільки обидва коні рухалися.

Цей хлопець вже їде з острова. Джул розмовляла з ним лише хвилину чи дві; потім вона більше ніколи його не побачить знову. У цьому не має сенсу, то був імпульс, але вона збрехала.

— Імоджен Соколофф.

Вимовляти це ім’я було приємно. Зрештою, було б приємно стати Імоджен.

— О, ти Імоджен Соколофф? — Паоло захилив голову, сміючись і піднімаючи м’які брови. — Я мусив здогадатися. Я чув, що ти можеш бути на Віньярді.

— Ти знав, що я тут?

— Зараз поясню. Я назвався фальшивим ім’ям. Мені дуже шкода, це, мабуть, здається божевільним. Фальшиве лише прізвище. Мене справді звати Паоло. Тільки не зовсім Сантос.

— О!

— Мені шкода, — він знову витер лоба. — Дивно було так вчинити, але я думав, що лише поспілкуємося кілька хвилин. Іноді, коли подорожую, я люблю вдавати когось іншого.

— Не переймайся.

— Мене звати Паоло Валльярта-Беллстон. Мій тато, Стюарт, ходив до школи разом із твоїм батьком. Упевнений, ти бачила його.

Джул здивовано підняла брови. Вона чула про Стюарта Беллстона. Він був великим фінансовим цабе, якого нещодавно посадили до в’язниці за те, що новинні сайти називають «скандалом з торгівлею». Його фотографію показували по усіх новинах два місяці тому, коли суд виніс вирок.

— Ми з татом кілька разів грали в гольф із твоїм батьком, — вів далі Паоло. — До того, як Ґіл захворів. Він завжди говорив про тебе. Ти навчалась у Ґрінбраярі, а потім у… Вассарі, так?

— Так, але я покинула навчання після першого семестру, — відповіла Джул.

— Чому?

— Це довга і нудна історія.

— Розкажи. Ти відвернеш мене від нудоти, і тоді я не наблюю на тебе. Усі у виграші.

— Мій батько сказав, що я зв’язалася з любителями вечірок і не працювала на розвиток свого потенціалу в першому семестрі, — відповіла Джул.

Паоло засміявся.

— Це в його стилі. І що ти відповіла?

— Я відповіла… що мені кортить жити інакшим життям, тим, що відрізняється від того, котре мало стати моєю долею, — повільно мовила Джул. — Приїхати сюди — то є спосіб досягнути цього.

Карусель уповільнила рух і зупинилася. Вони зіскочили з коней і відійшли.

Паоло забрав великий наплічник із кутка, де він його приткнув.

— Хочеш морозива? — запитав він. — Я знаю місце з найкращим морозивом на острові.

Вони прогулялися до невеличкої крамниці. Вони сперечались, яким соусом поливати морозиво — гарячим шоколадним чи карамельним, а відтак погодилися, що проблема розв’яжеться, якщо використати їх одночасно. Паоло сказав:

— Так дивно, що ти просто зараз тут. Мені здається, ми зустрічалися десь мільйон разів.

— Звідки ти знав, що я на Мартас-Віньярді?

Паоло з’їв ложку морозива.

— Ти була типу трохи знаменитою, Імоджен: кинула навчання і зникла — а потім опинилася тут. Якщо чесно, твій батько просив мене потелефонувати тобі, коли я був на острові.

— Ні, він цього не просив.

— Просив. Він писав мені, бачиш? Я телефонував тобі шість днів тому, — він дістав iPhone і показав останні дзвінки.

— Це трохи лячно.

— Ні, — заперечив Паоло. — Ґіл хоче знати, як ти, ось і все. Він сказав, що ти не відповідаєш на дзвінки, що ти залишила навчання і поїхала на Віньярд. Якби я побачив тебе, то мусив сповістити, що ти в порядку. Він хотів, щоб я сказав тобі, що його оперуватимуть.

— Я знаю, що його оперуватимуть. Я щойно була в місті разом із ним.

— Відтак мої сили були змарновані, — мовив Паоло, стенуючи плечима. — Не вперше.

Повернувшись до гавані, вони спостерігали за човнами. Паоло розповідав, що мандрує, аби уникнути зіпсованої репутації його батька та наслідків для родини. У травні він закінчив коледж і думав про вступ до медичного університету, але спочатку хотів побачити світ. Зараз