Щира шахрайка - Емілі Локхарт

— Це Форрест, — відповіла Іммі.

— Форрест! — сказала Брук, потискаючи руку. — Гаразд, обіймімося.

Форрест незграбно обійняв Брук.

— Приємно познайомитися.

— Зі мною завжди приємно знайомитись, — озвалася Брук. Потім вона вказала на Джул: — А це що?

— Не грубіянь, — зауважила Іммі.

— Я чарівно поводжуся, — відповіла Брук. — Ти хто?

«Це що» до Джул.

Джул вичавила усмішку і представилася. Вона не знала, що приїде Брук. І, звісна річ, Брук не чула про те, що Джул була в будинку.

— Імоджен каже, що ти її улюблениця з Вассару.

— Я улюблениця всіх з Вассару, — відповіла Брук. — Ось чому мені довелося залишити коледж. У ньому навчалось усього-на-всього дві тисячі людей. Мені потрібна більша публіка.

Вона поволочила свої сумки нагору і зручно влаштувалась у другій кращій гостьовій кімнаті.

5

Кiнець червня 2016 року

Мартас-Вiньярд, Массачусетс

За п’ять тижнів до того, як приїхала Брук, на свій сьомий день перебування на Мартас-Віньярді, Джул вивернула гроші й купила квиток на туристичний автобус по острову. Більшість людей у автобусі мали такий вигляд, ніби хочуть відвідати всі визначні пам’ятки зі списку туристичного веб-сайту. Це були сімейні групи і пари, які голосно розмовляли між собою.

Після обіду екскурсія дісталась Аквіннського маяка — місця, що, як пояснив гід, спочатку було населене індіанським плем’ям вампаноагів, а пізніше, у 1600-х роках, — також англійськими колоністами. Гід почав розказувати про китобійний промисел, коли всі кинулися з автобуса, воліючи подивитися на маяк. З оглядового майданчика можна було побачити кольорові глинисті скелі на пляжі Мошап, але треба пройти близько пів пекельної милі, щоб спуститися до води.

Джул відбігла від людей на оглядовому майданчику і пішла по крамницях Аквінни — групи невеличких підприємств, що продавали сувеніри, ремісничі вироби племені вампаноагів та легкі закуски. Вона блукала поміж низьких будівель, ліниво торкаючись намист і листівок.

Можливо, їй варто назавжди залишитися на Мартас-Віньярді.

Вона могла б влаштуватися на роботу до крамниці або тренажерної зали, днями бути біля моря, знайти житло. Вона могла б відмовитися від спроб зробити щось із собою, припинити прагнути іншого. Вона могла б прийняти те життя, яке просто зараз їй пропонувалось, і бути вдячною за це. Ніхто не кепкуватиме з неї. Їй загалом можна не шукати Імоджен Соколфф, якщо вона не хоче.

Коли Джул виходила з однієї крамниці, з такої ж навпроти вийшов юнак з великою полотняною сумкою. Він був приблизно такого самого віку, як і Джул. Ні, трохи старший. Він був худий, із вузькою талією, аж ніяк не м’язистий, а витончений і гнучкий, зі злегка скривленим носом і приємними рисами обличчя. Його каштанове волосся було зібране в пучок. Він був одягнений у чорні бавовняні штани, такі довгі, що їх довелось обрізати, футболку з написом «Рибна крамниця Ларсена» і взутий у сланці.

— Не розумію, чому ти хочеш іти туди, — промовив він до свого супутника, який, вочевидь, досі лишався в крамниці. — Немає сенсу купувати речі, якими не можна послуговуватися.

Відповіді не було.

— Іммі! Припини. Ходімо на пляж, — погукав хлопець.

І вийшла вона.

Імоджен Соколофф. Її волосся було коротко підстрижене «під хлопчика», світліше, аніж на фотографіях, але Джул не мала сумнівів. Це точно була Імоджен.

Вона вийшла з магазину, ніби це було щось неважливе, ніби Джул не чекала на неї і не шукала її цілісінькими днями. Вона здавалася чарівною, і, що важливо, невимушеною. Наче привабливість не потребувала жодних зусиль.

Джул була майже впевнена, що Імоджен упізнає її, але цього не сталося.

— Ти сьогодні занадто нервовий, — відказала Іммі хлопцеві. — А коли ти нервовий — це нудно.

— Ти навіть нічого не купила, — огризнувся він. — Я хочу на пляж.

— Пляж нікуди не подінеться, — сказала Імоджен, риючись у своїй сумці. — І я таки щось купила.

Хлопець зітхнув.

— Що?

— Це тобі, — відповіла вона, дістала невеличкий паперовий пакунок і віддала йому. Хлопець потягнув за стрічку і вийняв плетений браслет.

Джул очікувала, що хлопець розсердиться, але натомість він осміхнувся. Він одяг браслет і зарився обличчям у шию Імоджен.

— Мені подобається, — сказав він. — Він чудовий.

— Це дешева прикраса, — відповіла вона. — Ти ненавидиш їх.

— Але я люблю подарунки, — мовив хлопець.

— Знаю, що любиш.

— Ходімо, — запропонував він, — вода має бути теплою, — і вони попрямували через стоянку в напрямку до стежки на пляж.

Джул озирнулася. Гід махав рукою до натовпу, закликаючи людей повернутися до автобуса. За розкладом він від’їжджав за п’ять хвилин.

Вона не зможе повернутися до готелю. Її мобільний майже розрядився, і вона не знала, чи вдасться викликати таксі з цієї частини острова.

Це не важило. Вона знайшла Імоджен Соколофф.

Автобус поїхав без Джул.

4

Третiй тиждень червня 2016 року

Мартас-Вiньярд

За тиждень до того охорона безпеки зупинила Джул в аеропорту.

— Щоб пронести цю сумку, міс, треба покласти туалетне причандалля в прозорий пластиковий пакет, — сказав їй чоловік у синій формі та з плюсклою шиєю. — Ви не бачили цей знак? Не більше за 3,4 унції[52].

Охоронець у синіх латексних рукавичках перевіряв валізу Джул. Він узяв шампунь, кондиціонер для волосся, захисний крем від сонця, лосьйон для тіла і викинув усе до смітника.

— Тепер я знову її відправлю, — сказав він, застібаючи сумку. — Усе має бути у порядку. Чекайте тут.

Вона чекала. Джул намагалася мати такий вигляд, ніби вона знала, як упаковувати рідини для подорожі літаком, і просто забула, але її вуха палали. Вона злилася через згаяний час. Вона відчувала себе мізерною і недосвідченою.

Літак був тісним, із пластиковими сидіннями, що зносилися з плином часу, але Джул насолоджувалася польотом. Краєвид був разючий. Стояв безхмарний день. Берегова лінія зігнулася до низу узбережжя, коричневого і зеленого.

Її готель розташувався навпроти гавані в Оук Блафс. Це була вікторіанська будівля з білим оздобленим фасадом. Джул залишила валізу в кімнаті й пройшла кілька кварталів до району Сьокіт-Авеню. Місто заполонили відпочивальники. Знайшлося кілька магазинів із гарним одягом. Джул буде потрібна одежа; вона дістала подарункові картки Visa і знала, що матиме гарний вигляд, але вагалася.

Вона спостерігала за жінками, коли ті проходили повз неї. Вони носили джинси або коротенькі бавовняні спідниці та сандалі з відкритими носками. Бляклі кольори і темно-сині. Сумки в них були не шкіряні, а з тканини. Колір помад був тілесним та рожевим, але в жодному разі не червоним. Деякі жінки вбирались у білі штани та еспадрильї. Бюстгальтерів не було