Мрійниця з Остенде - Ерік-Емманюель Шмітт

Крізь вузьку щілину в зачинених віконницях видно мало. Смужка незворушної та безлюдної пустки, яка йому відкривалася, не давала змоги упевнитися, що незнайомець пішов.

Моріс годину простояв нерухомо, спостерігаючи та прислухаючись. Інколи йому здавалося, що нічого не рухається, інколи — що все починається знову. Цей просторий дім сам по собі створював стільки шуму — потріскування сволоків та підлог, гуркотіння в трубах, біганина мишей на горищі, — що ідентифікувати глухі звуки пошуків було складно.

Одначе, слід було спуститися. Немає й мови, щоби провести ніч із відчиненими дверима й віконницями! Чоловік міг повернутися. Він відмовився піднятися на другий поверх, бо знав, що в будинку живуть люди; та чи він не передумає? Чи не повернеться він згодом, коли всі заснуть, щоб пошукати бажану річ на вищому рівні? До речі, що він шукає?

«Ну ж бо, Морісе, не будь ідіотом, не плутай це з книжкою, яку ти читаєш: на відміну від Кімнати чорних таємниць цей будинок, цілком певно, не містить рукопису зі списком дітей, які буцімто були у Христа і Марії Магдалини. Не піддавайся враженню. Втім, тут щось таки є, якась унікальна річ, яку шукає той невідомий гігант, і шукає не вперше, адже він так легко рухається по вітальні… Що такого він шукає?»

Підлога в коридорі завібрувала.

Повернувся незнайомець?

Моріс на колінах підповз до дверей і заглянув у замкову щілину.

Ох, це була Сільві.

Коли він розчинив двері, Сільві здригнулась.

— Ти не спиш, Морісе? Можливо, я тебе розбудила…

Моріс безбарвним голосом промовив:

— Чому ти встала? Ти щось помітила?

— Перепрошую?

— Ти зауважила щось незвичайне?

— Ні… я… я ніяк не могла заснути, тож подумала, що вип’ю трав’яного чаю. Вибачай. Я тебе налякала?

— Ні-ні…

— Тоді що? Ти помітив щось дивне?

Очі Сільві розширилися від тривоги.

Моріс завагався, перш ніж відповісти. Ні, не треба її тривожити. Спершу треба виграти час. Виграти час проти зломника, який може повернутись.

— Слухай-но, Сільві, — озвався він, намагаючись вимовляти слова врівноваженим, нормальним тоном, — можливо, було би краще зачиняти віконниці на ніч? А заодно й двері, я певен, що ти навіть не повернула ключа в замку.

— Тут нічого боятись, адже навкруги ні душі. Пригадай, як ми намучилися, доки знайшли сюди дорогу.

Моріс подумав, їй пощастило з тим, що вона така дурна. Якщо він розкаже, що годину тому хтось чужий обшукував їхній салон… краще буде, якщо вона й надалі зберігатиме своє довірливе невідання. Йому самому буде не так страшно, якщо страшно буде йому одному.

Вона підійшла ближче й пильно на нього глянула.

— Ти щось бачив?

— Ні.

— Щось незвичайне?

— Ні. Я просто пропоную використовувати двері й віконниці. Невже для тебе це немислимо? Невже це суперечить твоїм принципам? Несумісне з твоєю релігією? Невже це настільки тебе давить? Ти не зможеш спати вночі, якщо ми будемо забарикадовані? На тебе чатує безсоння, якщо ми вдамося до елементарних запобіжних заходів безпеки, для чого, власне, і придумано замки й віконниці?

Сільві вловила, що її кузен починає втрачати самовладання. Вона бадьоро усміхнулась.

— Звісно, ні. Я зроблю це з тобою. Краще — я зроблю це для тебе.

Моріс зітхнув: йому не доведеться виходити в ніч, де вештається той гігант.

— Дякую. Я зараз приготую тобі трав’яний чай.

Вони зійшли вниз. Констатувавши, з якою безпечністю вона ходила двором, зачиняючи віконниці, він благословив безпечність.

Повернувши двічі ключ у замку і заблокувавши засувки, вона приєдналася до нього на кухні.

— Пригадуєш, яким боязким ти був у дитинстві?

Ця фраза роздратувала Моріса, бо видалась йому вкрай недоречною.

— Я був не боязким, а обережним.

Його відповідь не мала жодного сенсу стосовно минулого, вона лишень висвітлювала нинішню ситуацію. Нехай! Вражена раптовою владністю кузена, Сільві не стала чіплятись.

Чекаючи, доки липовий цвіт запариться, вона пригадувала їхні дитячі канікули і прогулянки в човні, поки дорослі поринали в сієсту на березі Рони, рибу, яку вони крали з відерець рибалок, аби випустити в річку, халупу, названу ними Маяком на острові, об який розбивалися хвилі.

Тоді як Сільві пливла за ниткою своєї ностальгії, пам’ять повела Моріса деінде, до інших тогочасних спогадів, коли його батьки знову почали ходити в кіно чи на танці, вважаючи свого десятирічного сина досить розумним, щоби залишатися наодинці у квартирі. Він годинами переживав жах. Покинутий, зовсім маленький під чотириметровою стелею, він ридав, сумуючи за татом і мамою, за присутністю цих рідних людей, їхніми заспокійливими запахами, мелодійністю слів, що дають упевненість: він заливався слізьми, бо знав, що ридання провокують появу батьків. Марно. Більше нічого з того, що роками функціонувало, коли він намагався позбутись розгубленості, болю чи самотності, не спрацьовувало. Він утратив усі свої здатності. Він більше не дитина. Але ще не дорослий. Зрештою, коли о першій годині ночі збуджені, радісні й захмелілі вони поверталися додому, з іншими голосами, іншими парфумами й іншими жестами, він їх ненавидів і присягався, що ніколи не стане таким як вони — дорослим, чуттєвим, сласним, насмішкуватим, охочим до задоволення, наїдків, вина, плоті. Він став зрілим, але зовсім в інакший спосіб, розвиваючи голову. Безпристрасність, наука, культура, ерудиція. Аж ніяк не заднє місце і не шлунок. Він став дорослим — так, але ставши вченим, а не твариною.

Чи не це було причиною того, що він відмовлявся читати романи? Тому що в ті вечори зради мама клала на нічний столик книжки, від яких сама шаліла, щоб він мав заняття? Чи тому, що він надзвичайно твердо повірив першій з прочитаних і відчув себе приниженим, коли, вмираючи від сміху, батьки відкрили йому, що в ній усе неправда?

— Морісе, агов, ти мене чуєш, Морісе? Ти якийсь дивний.

— Усе дивне, Сільві. Все. Дивне і чуже. От хоч ми з тобою, знаємо один одного з дитинства, проте кожен приховує якісь таємниці.

— Ти натякаєш на…

— Я натякаю на те, про що ти не говориш і про що, можливо, колись розкажеш.

— Розповім, присягаю.

Вона кинулася до нього, поцілувала, і їй одразу стало ніяково через цей порив.

— Добраніч, Морісе, до завтра.

Наступний день видався таким незвичним, що обом забракло мужності про це поговорити.

Спершу Моріс спробував заснути після всіх переживань, та оскільки із цим йому не таланило, він увімкнув світло і знову взявся за Кімнату чорних таємниць. Утім, продовження роману ніяк не сприяло втихомиренню його чуттєвості, що так загострилася через появу непроханого гостя: Ева Сімплон — він справді високо