Мрійниця з Остенде - Ерік-Емманюель Шмітт
Моріс хехекнув. Це відкриття ошелешило його тільки тому, що прийшло запізно.
«Вона могла мені про це сказати. Вона мала це мені сказати. Такі речі я здатен зрозуміти. Ми поговоримо про це завтра, якщо…».
Це були його останні слова перед тим, як від вимкнув свідомість.
На жаль, наступний день склався не так, як він собі передбачав. Вдячна кузенові за те, що на початку їхнього перебування він погодився на скромний вечір перед телевізором, Сільві запропонувала йому культурну поїздку; з путівником у руках вона комбінувала маршрут, який дав би змогу відвідати доісторичні ґроти і романські церкви. Морісу забракло рішучості опиратися, тим паче, що ніяк не міг уявити, як зізнається про своє єдине бажання: залишитись удома, щоби читати Кріса Блека.
У проміжку між двома каплицями, коли вони прогулювалися опорним муром середньовічного поселення, він усе-таки вирішив спрямувати розмову на інший напрям: на фронт правдивості.
— Скажи-но мені, Сільві, чи ти була би шокована, якби дізналася, що я гомосексуаліст?
— Господи, Морісе, ти гомосексуаліст?
— Ні, звісно, ні.
— Тоді чому ти про це питаєш?
— Щоб сказати, що звістка про те, що ти лесбіянка, мене не шокуватиме.
Її обличчя побуряковіло. Їй просто перехопило подих.
— Про що це ти, Морісе?
— Я хочу лише сказати, що коли когось насправді любиш, все можна прийняти.
— Авжеж, я теж такої думки.
— Тож ти можеш мені довіритися, Сільві.
З бурякового її обличчя стало темно-фіолетовим. Вона з хвилину помовчала, перш ніж продовжити:
— Ти гадаєш, що я від тебе щось приховую, Морісе?
— Так.
Вони пройшли ще сотню метрів, тоді вона зупинилась і промовила голосом, у якому бриніли сльози:
— Ти правий. Я справді щось приховую, але розкривати це зарано.
— Я до твоїх послуг.
Довірлива флегматичність, з якою Моріс промовив ці слова, вразила його кузину так, що вона не змогла стримати сліз.
— Я… я… я не чекала цього від тебе… це… так чудово…
Він усміхнувся, наче добрий принц.
Сидячи за вечерею перед соковитою грудкою качки, він спробував повернутися до тієї самої теми:
— Слухай, а твої подруги, Ґрація, Джина і…
— Ґрація, Одрі і Софія.
— Ти давно з ними зустрічаєшся?
— Ні. Недавно. Кілька місяців.
— Он як? Проте, вчора ви виглядали дуже близькими.
— Інколи трапляються речі, які зближують.
— Як ви познайомились?
— Це… це так непросто… мені не хочеться…
— Надто рано?
— Надто рано.
— Як хочеш.
В якомусь сапфічному клубі, як у романі, цілком певно. На кшталт «Двозначність» або «Міну, яка кашляє», тих нічних клубів, куди Жозефа Кац ходить, щоби когось підчепити… Сільві не наважується в цьому зізнатись. Моріс дійшов висновку, що він чудово вів себе з кузиною, тому тепер може піти й зануритись у книжку, яку він у неї поцупив.
Згідно з учорашнім сценарієм він увімкнув телевізор, начебто зацікавився безглуздою черговою серією, потім ледве не вивихнув собі щелепи, позіхаючи, немов би борючись зі сном, і сховався нагорі.
Опинившись у кімнаті, він тільки почистив зуби і, заткнувши щілину під дверима, одразу пірнув у книжку.
Ева Сімплон, неймовірна з першої репліки, викликала в нього враження, що вона цілісінький день ниділа, чекаючи його повернення. За кілька секунд він опинився в Дарквелі, таємничому будинку тітоньки Агати, що так небезпечно стояв самотою серед гір. Він тремтів од думки про мелодії, які щоночі зринають із його стін.
На цей раз роман так його захопив, що він не почув, як Сільві вимкнула телевізор і піднялася сходами до своєї кімнати. Тільки лиховісний опівнічний крик відірвав його голову від сторінок.
Сова!
Або людина, яка імітує крик сови!
Він скрипнув зубами.
Минуло кілька хвилин.
Знову крик.
Цього разу ніякої можливості ухилитись: кричала не тварина, це йшло від людини.
Його потилицю пройняло холодом: двері!
Сільві так само, як і вчора, напевне не позакривала входів і виходів. Тим паче, що вставши раніше за неї, він відчинив віконниці, щоб уникнути розпитувань.
Головне, не піддатися паніці. Тільки самовладання. І контроль над собою, більший, ніж учора.
Він вимкнув лампу, відсунув з-під дверей валик і, намагаючись ступати так, щоби не рипнуло, зійшов дерев’яними сходами.
Глибоко дихати. Один. Два. Один. Два.
Спустився на площадку, він зупинився, наче вкопаний, від того, що побачив.
Надто пізно!
По освітленому косими променями місячного сяйва салону повільно ходив чоловік. Ще більше вражала його гігантська тінь на стінах, увиразнюючи різке підборіддя, масивні щелепи та кумедні гострі вуха. Він мовчки педантично піднімав кожну подушечку, кожен плед, навпомацки проводив по полицях.
Моріс затамував подих. Спокій зайшлого лякав його так само, як і його присутність. Примарне світло плямами перебігало по його лисому, гладенькому, як у бонзи, черепові. Не наштовхуючись ні на меблі, ні на канапи, наче будинок був йому знайомий, велетень далі обшукував територію, двічі-тричі обмацуючи ті самі місця. Що саме він шукав?
Професійна неквапливість грабіжника ставала заразною. Моріс стояв у темряві, не рухаючись і не панікуючи. У будь-якому разі, що тут можна зробити? Запалити світло, щоб його налякати? Лампочкою його не проженеш… Покликати Сільві? Жінка теж не прожене… Кинутися на нього, щоби збити з ніг і зв’язати? Атлет візьме над ним гору. До того ж, він, можливо, озброєний? Має пістолет чи холодну зброю…
Моріс ковтнув слину так шумно, що несподівано злякався, що цим себе видасть.
Зломник не зреагував.
Моріс сподівався, що він перебільшує значення звуків, які видає його тіло, якраз у цей момент почулося божевільне бурчання в його животі…
Зломник зітхнув. Він не знаходив того, по що прийшов.
Чи підніметься він на другий поверх? Морісу здалося, що в такім разі його серце зупиниться.
Незнайомець завагався, його велике обличчя глянуло на стелю, а тоді, наче відмовившись, він рушив до дверей і вийшов.
Почулись кроки перед будинком.
За кілька метрів шурхіт припинився.
Чи він чекає? Чи повернеться?
Як відреагувати?
Налягти на двері й двічі повернути ключ? Велетень це помітить і, повернувшись, розіб’є скляні вікна-двері.
Краще сподіватися, що він піде геть.
І це треба перевірити.
Моріс обережно
