Пастка на дурнів - Джозеф Хеллер
Страх витав і в Данбаровій ескадрильї. Якось пізно ввечері Данбар із цікавістю сунув голову до намету санчастини й ледве розгледів у напівмороку невиразний силует доктора Стаббса. Той самотньо сидів перед пляшкою віскі й пузатою карафкою дезинфікованої питної води.
— Як ся маєте? — турботливо запитав Данбар.
— Паскудно, — відказав доктор Стаббс.
— А що ви тут робите?
— Сиджу.
— Я чув, що прийому більше немає.
— Таки немає.
— Тоді чого ви тут сидите?
— А де ти накажеш мені сидіти? В офіцерському клубі, щоб він провалився разом із Пескартом та Порком?! Ти хоч знаєш, чим я займаюсь?
— Ви сидите.
— Та не в наметі займаюсь, а в ескадрильї! І не строй із себе дотепника. Ну, чим, по-твоєму, займаються лікарі в ескадрильях?
— Сидять при зачинених дверях у своїх санчастинах, — відказав Данбар.
— Ну так-от, якщо до мене прийде хворий, я негайно звільню його від польотів, — заприсягся доктор Стаббс. — Чхав я, що вони потім гавкатимуть.
— Немає у вас такого права, — нагадав Данбар. — Читайте накази.
— А я зроблю йому такий укол, що він не тільки літати — повзати не зможе, — сардонічно реготнув доктор Стаббс, немов уже зробив таке насправді.— Це ж треба додуматись — відміняти наказом лікарську допомогу! От падлюки… Ти диви, як січе…
Знову заперіщив дощ. Спочатку зашурхотів у кронах дерев, забулькав по калюжах, потім, мовби примирливо бурмочучи, глухо забарабанив по брезентових скосах намету.
— Усе до біса промокло, — з відразою мовив доктор Стаббс. — Клозети й пісуари і ті бунтують! Весь світ, хай він западеться, смердить, як трупарня!
Він замовк, і в наметі запала бездонна тиша. Наповзала чорна ніч. Безмежна самотність — більш нічого не залишалось на світі.
— Ви б запалили світло, — запропонував Данбар.
— Нема в мене світла. Ліньки навіть запускати движок. Колись для мене не було більшої радості, як рятувати людські життя. А от тепер думаю: яка, чорт забирай, у цьому рація, коли їх усе одно пошлють на забій?
— Є рація, будьте певні,— запевнив його Данбар.
— Думаєте, що є? У чому ж вона?
— А в тому, щоб якомога довше не давати їм умерти.
— Але навіщо, коли їх усе одно повбивають?
— Весь фокус у тім, щоб про це не думати.
— До біса фокуси. Я питаю: яка рація?
— А біс його зна, — трохи подумавши, відказав Данбар.
Сам він не знав. Наступна операція мала б викликати в нього захват, бо хвилини чекання повзли, як черепахи, а кожна година здавалася століттям. А він тим часом не знаходив собі місця від кошмарного передчуття, що його вб’ють.
— Тобі справді потрібен кодеїн? — запитав доктор Стаббс.
— Так-так, це моєму другові Йоссар’яну. Він упевнений, що його неодмінно вб’ють.
— Якому ще в біса Йоссар’яну? Хто такий Йоссар’ян? І що за гаспидське прізвище — Йоссар’ян? Це часом не той тип, що днями упився в офіцерському клубі й поліз у бійку з підполковником Порком?
— Той самий. Він ассірієць.
— Псих він, а не ассірієць.
— Е, ні, от він якраз і не псих, — заперечив Данбар. — Він присягається, що не полетить на Болонью.
— Оце я й маю на думці,— підхопив доктор Стаббс. — Можливо, цей псих — останній із нормальних людей.
11. Капітан Гадд
Раніш за всіх в ескадрильї дізнався про це капрал Колода, котрий прийняв телефонограму зі штабу полку; приголомшений почутим, він, як сновида, побрів навшпиньках через весь намет розвідвідділу до капітана Гадда, що дрімав у кріслі, задерши на стіл свої кощаві гомілки, і насилу спромігся доповісти.
— Болонья?! — умить прояснівши, в захваті вигукнув капітан Гадд і зайшовся хрипким сміхом. — А, щоб мені!.. Значить, Болонья, га?! — давлячись од реготу, перепитав він і в радісному подиві похитав головою. — Ну й ну! Уявляю собі їхні пики, коли ці байстрята почують, що їх чекає! Ха-ха!
Це вперше він по-справжньому відводив душу, — принаймні вперше відтоді, як його обійшов цей хитрун майор Майор, вибившись у командири ескадрильї, і, гамуючи п’янке, запаморочливе збудження, капітан Гадд неквапом підвівся й почвалав до перегородки: ото буде потіха, коли бомбардири прийдуть по свої карти!
— Так, так, байстрятка, на Болонью! — безугавно торохтів він, коли бомбардири з недовірою перепитували, чи то правда. — Ха-ха-ха, розтуди вас перетуди! Ну, тепер вам уже амба!
Коли всі планшети було розібрано, капітан Гадд і собі подався з намету, аби вволю потішитися з того, як сприйняли цю звістку решта льотчиків, що з’юрмилися з польотним спорядженням — касками, парашутами й бронежилетами — біля чотирьох порожніх грузовиків у центрі розташування ескадрильї. Довготелесий, сухоребрий, понурий скиглій, мляві рухи якого чимось нагадували краб’ячі, капітан голив своє бліде клиноподібне обличчя лиш двічі на тиждень, і тому здавалося, що головний його клопіт — це вирощувати рудувату щетину над тонкою, як голодна п’явка, верхньою губою.
Те, що він побачив біля чотирьох грузовиків, не зрадило його сподівань. Лиця всіх призначених у політ людей немов почорніли, зсудомлені тваринячим страхом.
— Ну, тепер і тобі, байстрюче, амба! — смачно позіхаючи й протираючи заспані очиці, з реготом зичив він кожному, хто траплявся йому на шляху.
Облога Болоньї стала в житті капітана Гадда епохальною подією: вона дала йому змогу взяти гідний реванш за те приниження, якого він зазнав, коли після загибелі над Перуджею майора Д’юлапа не посів його місця. Радіограма про загибель майора Д’юлапа викликала в його серці бурхливу хвилю радості. Хоча раніше він навіть не мріяв стати командиром ескадрильї, але тут умить зметикував, що саме йому, за логікою речей, і належить заступити покійного. Передусім він був офіцером розвідки, тобто найбільш поінформованим офіцером в усій ескадрильї. Щоправда, на відміну від майора Д’юлапа й усіх інших командирів ескадрильї, він не належав до бойового складу, але тим краще: його життю ніщо не загрожуватиме, і він зможе віддавати його за батьківщину стільки, скільки вона того захоче. Чим довше капітан думав про це, тим більше переконувався, що