Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик
Зате порядок тут був суворий. Щоб не було суперечок і штовханини та щоб було де пасти волів та коней, прибулих записували в компут, тобто список. Це грецьке словечко залишилося від запорожців, які на Січі заносили в свій компут-реєстр братчиків.
А господар-перевізник записував у нього лише отаманів. І Хуржик отримав картку з числом двадцять сім. Це означало, що доведеться тут, на переправі, загоряти не менше тижня.
– От що, товариство, – сказав він, – залишимо біля возів варту, а самі з волами гайнемо в степ, де багато паші і є вода, бо тут і самі знудьгуємося, і воли подохнуть з голоду!
Залишили п’ятьох наймитів біля валки, а самі – з волами та кіньми – рушили в степ. Знайшли широку долину, де з-під гори били джерела і по берегах струмка зеленіла соковита трава, там отаборилися, розклали вогнище, поставили намети.
Волів та коней пасли по черзі. На третій день випало це робити Безкровному з Івасем. Вони взяли свитки і поволі поколивали попід горою до череди.
Опівдні, коли сонце стало посеред неба, пастухи простелили в тіні дерев свитки, прилягли на них – і задрімали. Розбудив їх чийсь гучний голос:
– Вставайте, лайдаки! – І на їхні плечі раптом посипалися дошкульні удари.
Чумаки схопилися від пекучого болю й несподіваного крику.
Перед ними на баских конях сиділо троє: якийсь немолодий вусатий пан і два дужі кремезні пахолки. У старого було випещене обличчя, за поясом – два пістолі, м’які жовті чоботи – в посріблених стременах. Сидів він у дорогому, обшитому шовком сідлі, прямо, пихато. У пахолків – шаблі при боках, сідла звичайні, шкіряні, в руках – гарапники.
Вони знову підняли їх, та старший зупинив:
– Годі! – і загорлав на чумаків: – Ви спите, а воли у вівсі! Та й долина належить графові! Хто вам дозволив випасати тут худобу? Я сіно кошу тут! Збитки які! Харцизяки! Лайдаки!
Безкровний спалахнув:
– Хто ти такий, дідько тебе забирай! Яке маєш право нападати на вільних чумаків? Мав би я зброю, ти б у мене інакше заговорив!
– Хлопе! Як смієш ти мені погрожувати! Мені, ясноосвєцоному панові! – верескнув вусатий. – Я шляхтич Юзеф Мосціцький, старший управитель графа Браніцького, якому належать ці землі! А ти хто? Мужик? Хлоп?
– Я вільний запорожець!
– Тю на тебе! Запорожець! Запорожці були та загули! А тепер запорозькими землями володіють зовсім інші люди – граф Браніцький, князь Потьомкін, князь В’яземський, граф Безбородько та інші великі можновладці, котрі прислужилися чимось цариці Катерині. А ти й досі згадуєш своїх запорожців! Пора вже забути їх! Де вони тут? Їх немає! Одні – в землі, а другі – за Дунаєм, втекли аж до султана! Га?
Безкровний зблід, зсутулився, зціпив зуби так, що аж заскрипіли.
– Твоя правда, пане, – промовив з болем. – Не наші тепер це землі, а чужі. Катерина роздала їх своїм любчикам, населяє чужинцями – швабами, сербами, болгарами, а запорожцям, котрі щедро полили їх своєю кров’ю, місця тут немає. Прокляття!
– І не буде! – процідив зловороже Мосціцький. – І нічого більше теревенити про це! Плати, лотре, штраф за потраву посіву та за столочену траву! А то потягну до суду!
– Я наймит! Чого б раптом я платив?
– Наймит! Хлоп! А такий великорозумний, що й не перебалакаєш! Ну, не хочеш платити – займемо волів! Хай приходить хазяїн! – і повернувся до пахолків: – Женіть, хлопці, в село! А там побачимо!
– Чекайте, пане! – втрутився Івась, зрозумівши, що буде ще більша халепа. – Я миттю збігаю до хазяїна – з ним поговорите.
Мосціцький трохи схолов.
– Гаразд! Біжи! Та щоб не гаявся!
– Я миттю! – І Івась підтюпцем поколивав до табору.
Хуржик прийшов сердитий, хоча й не знав, на кого гніватися – на незнайомого управителя графа Браніцького чи на чумаків, які не догляділи волів.
– Ну, що тут? – спитав грубо, навіть не привітавшись.
Пан Мосціцький аж підскочив у сідлі.
– Хлопе! – рявкнув. – Замість того, щоб уклінно просити прощення, ти проявляєш грубощі! Плати десять карбованців штрафу за потраву, а ні – подам до суду!
Хуржик витріщив очі. Перепитав:
– Десять карбованців? За віщо?
– За овес, що поїли та потолочили твої воли!
– Я хочу побачити ту потраву.
