Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик

Всі гуртом піднялися на гору. Там справді був посіяний овес, але потрави, як не дивилися, ніде не побачили. Тільки в одному місці побачили сліди ратиць.

Хуржик лиховісно глипнув на пана Мосціцького.

– То де ж потрава, пане?

Той почервонів, однак стояв на своєму.

– А віл був у вівсі? Був!

– Ну й що?

– Потолочив? Потолочив! От і плати! Та й у долині траву потолочили і спасли!

Хуржик витягнув з кишені монетку – простягнув.

– Ось злотий, пане, – бери!

Мосціцький спалахнув.

– Ти насміхаєшся з мене! Та ліпше я в суд подам – хай там розбираються!

– Ну, і впіймаєш облизня! Клич кого хочеш – ніхто не засвідчить потрави… А мене і моїх чумаків не далі як на тому тижні сама Катерина і сіятельний князь Потьомкін навістили в таборі, на березі Дніпра, слухали наші співи та пригостили царською наливкою, щоб ти знав! Я їм прошеніє подам, жалітимуся на тебе, пане, що притісняєш чумаків, заважаєш торгівлі.

Хуржик пішов у наступ, добре розуміючи, що наступ – то найкраща оборона.

Збитий з пантелику Мосціцький забубонів:

– Я нікого не притісняю і торгівлі не заважаю. А що віл був у вівсі, то сам бачив, пане, слід. Як відмовишся?

– Я й не відмовляюся і за збитки плачу, – і простягнув карбованця.

Управитель удав, що не помітив насмішки в голосі хитрого чумака, взяв гроші.

– Отак би зразу! І забирай своїх волів та йди подалі від гріха!

Надвечір чумаки відігнали волів у сусідню долину – «подалі від гріха», наварили каші, повечеряли і сіли круг багаття, – завели неквапливу бесіду про се, про те, а потім згадали про недавню зустріч з царицею. Минуло з того часу лише кілька тижнів, а вже не вірилося, що таке було. Хіба не дивина? Їхали, їхали, мазали колісною маззю осі, погейкували на волів, розпрягали та запрягали їх, мокли під дощами, смажилися на сонці, годували своєю кров’ю комарів, їли чумацьку кашу, черствий хліб, цибулю, сало та часник, самі пропахтілися тим часником та дьогтем і тут на тобі – сама цариця раптом з’явилася перед ними, ніби зійшла з небес. Хіба не чудо? Розкажи кому – не повірить! Отож, чим більше віддалялася та подія, тим більш неймовірною їм самим здавалася вона. І навіть потроху почала обростати легендами.

– Братця! Як сіла вона перед нами в крісло, обсипана золотом та брильянтами, дак мені аж дух перехопило! – вигукнув Терешко Кваша. – Гей, Боже, – подумав я, – скільки на цій жінці багатства! На одному її пальці більше, ніж я придбав за всеньке своє життя! Там такого золота, таких камінців коштовних, що можна всіх моїх волів, і хату, і землю, і мене самого з тельбухами купити!

– Ще б пак! – похмуро кинув Безкровний. – Чого ж не обсипати себе золотом, коли все золото України, все її багатство опинилося в її кишені? Коли Потьомкін з Текелієм та Прозоровським дванадцять років тому зруйнували Січ, то передусім обчистили військову скарбницю і січову церкву Покрови, а неозорі вольності запорізькі, тобто землі наші, степи й ліси наші цариця роздала своїм коханцям та прибічникам. Одному Потьомкіну перепало, кажуть, більше ста тисяч десятин! А хіба ж у неї один Потьомкін? Ось мене, старого запорожця, ниньки, як собаку, вигнано управителем графа Браніцького з моєї ж землі! А яке право має той Браніцький на нашу землю? Тільки те, що одружився з небогою Потьомкіна, яку Потьомкін мав за коханку? Ось так і пішла по руках запорозька земелька, полита нашою кров’ю, – цариця відкраяла добрий шмат своєму колишньому коханцю, а той випросив ще й для чоловіка своєї небоги-коханки добрий лан. Не залишилось запорожцю й кроку, де б міг вільно ступити. Як же мені жити на білому світі! Як же мені не плакати над своєю нещасливою долею і долею побратимів своїх, що розсіялися, мов туман, по чужих навколишніх краях!

Плечі його раптом здригнулися – і він заплакав.

Це було так несподівано й дивно, що всі заніміли. Безкровний завжди був неговіркий, суворий, твердий. У Засуллі його звали Запорожцем, а родове прізвище Безкровний почали забувати. Повернувшись після руйнування Січі і мандрів по чужих землях у рідне село, він одружився з бідною вдовою, що мала хатину, шмат піщаного ґрунту та двоє синів, придбав з нею ще двох синів – своїх, і їх усіх люди прозвали Запорожцями. Безкровний пишався цим, ставився до пасинків, як до рідних, працював по наймах за п’ятьох, кожного року наймався в чумацьку валку, щоб заробити хлопцям, що підростали, на ґрунти та на волів. І ніхто не чув від нього ні зітхання, ні нарікань на важку долю, ніхто ніколи не бачив сліз на його мужньому обличчі, а тут раптом заплакав, як мала