Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик
Його дід Петро Капнисос, палкий грецький патріот, брав на початку століття активну участь у визвольній боротьбі грецького народу проти турецьких поневолювачів. Після чергової поразки він емігрував до Венеції, де, одружившись та придбавши маєток, став венеційським поміщиком, і міг би, здається, жити до кінця днів своїх спокійно. Тим більше, що у нього народився син Василь і потрібно було думати про його виховання та майбутнє. Але до Венеції дійшла чутка, що Туреччина вкотре розпочала війну проти Росії. Знову заграла надією на визволення рідної Еллади кров палкого патріота. Він продає маєток і з родиною мчить у Молдову, де разом з іншими греками-емігрантами вступає волонтером до російського війська. Однак Петро Перший війну програв, і, боячись переслідувань на батьківщині, Капнисос залишається в Росії.
Молодий Василь Капнисос, дещо змінивши прізвище й ставши Капністом, йде на військову службу і проявляє себе у багатьох війнах хоробрим офіцером. Року 1737-го його призначають полковником Миргородського полку, а згодом Єлизавета Петрівна наділяє його землями на Миргородщині – селами Обухівкою, Попівкою та Трубайцями. В Обухівці він будує собі дім, господарські будівлі та висаджує сад. 1751 року йому присвоюють чин бригадира і призначають командиром слобідських козацьких полків – Харківського, Сумського, Охтирського, Ізюмського та Острогозького, що на Тихій Сосні, на Воронежчині. Через п’ять років розпочалася російсько-прусська війна, в якій бере участь і бригадир Василь Петрович Капніст разом зі своїми козацькими полками. 19 серпня 1756 року відбулася велика битва під Грос-Єгерсдорфом. В шаленій кінній атаці бригадир загинув смертю хоробрих. Наступного дня козаки не змогли знайти тіла свого командира. Знайшли тільки праву руку із затиснутою в кулаці шаблею та іменним перснем на пальці, відвезли її в Обухівку й з почестями поховали там. А незабаром народився його шостий син, якого на честь батька мати назвала Василем.
Майбутній письменник зростає в Обухівці, навчається дома, а згодом їде до столиці і поступає у військову школу Ізмайловського полку. Навчається добре, у вільний час вивчає французьку, німецьку та латинську мови, і йому присвоюють звання капрала, а незабаром – сержанта. Він знайомиться з поетами Державіним, Хемніцером, Батюшковим. Тоді ж знайомиться і з Безбородьком. Між земляками зав’язуються дружні стосунки. Однак Капністові не до душі військова служба, він мріє присвятити себе поезії, письменству – і йде у відставку. Безбородько допомагає йому влаштуватися контролером у головне поштове управління, але вже наступного 1783 року, коли Катерина видала указ про закріпачення українських селян, на знак протесту він залишає державну службу і їде у свою Обухівку, де пише знамениту «Оду на рабство», що розповсюджується в списках.
Безбородько і сам співчував землякам, котрі з волі цариці потрапили в кріпосне рабство, якого на Україні не було, але ці співчуття таїв глибоко в душі, щоб не накликати на себе гніву патронеси. Тепер він не без задоволення згадав, як два чи три роки тому, перебираючи пошту імператриці, вилучив і спалив донесення про вільнодумства молодого поета і список його «Оди», що ходив по руках. Інакше б не минути йому арешту або й заслання!
Звичайно, Олександр Андрійович розумів, як ризикував, але, слава Богу, повторних донесень не було, і все минулося благополучно. Однак попередити, щоб був обачніший, треба. Береженого і Бог береже!
Вони зайшли до передпокою. Господар, віддавши розпорядження накривати на стіл, запропонував гостеві переодягнутися в домашній халат і сходити після дороги на Псло покупатися.
Вода була ще прохолодна, але м’яка, чиста, пахла лепехою. Безбородько після спекотної дороги довго хлюпостався в ній, як колись у дитинстві, аж поки відчув, що змерз.
Повернулися, коли стемніло. В їдальні горіли свічки. Стіл був накритий на дві персони.
Як тільки Безбородько переступив поріг вітальні, погляд його зустрівся з поглядом козака Мамая, що з позолоченої рами дивився прямо на двері.
– О, і тут старий знайомий! Та ще й, здається, вийшов з-під одної і тої ж руки! – вигукнув трохи здивовано граф і попростував прямо до картини. Там, узявши свічку, глянув на підпис. – Авжеж! Він – В. Боровик!
– Ви його знаєте? – здивувався Капніст. – Звідки?
Безбородько розповів про пригоду в степу та придорожню корчму.
– Так, це він – Володя Боровик, – ствердив господар. – Не знаю, чи є в нього родич-корчмар, але сам він син миргородського козака-маляра, іконописця. Я його добре знаю, ми майже ровесники. Від батька Луки хлопець навчився малювати. Та як! Гляньте, графе, сюди! – І Капніст підніс свічку до портрета, на якому був зображений він сам. – Ну? Впізнаєте?
Портрет вразив Безбородька. І не стільки разючою схожістю з оригіналом, як своєрідною манерою письма та заглибленістю в душу, в її таїни. Безсумнівно, він не помилився, цей В. Боровик – людина з іскрою Божою, з великим хистом. Шкода, якщо його талант занидіє, захиріє в провінції, розтратиться на дрібниці. Він уже цілком сформований художник, але йому потрібен простір, висота, з якої його помітив би світ. Його місце в столиці.
Вони сіли до столу. Василь Васильович по-домашньому сам пригощав. Ніхто не заважав їхній розмові.
– Я хотів би познайомитись з цим художником, – сказав Безбородько, запиваючи смачну смажену гусятину з кисло-солодкою сливовою підливою кухлем холодного вареного меду, що, як пам’ятав граф, колись на Україні звався ситою. – Чи не поїхати мені в Миргород? Правда, часу маю обмаль…
– Не звольте турбуватися, графе, – заспокоїв його Капніст. – Я пошлю чоловіка, і він привезе Боровика сюди. Післязавтра буде тут. А ми тим часом
