Торговиця - Роман Іванович Іваничук

Пан Корнель просив її отямитися від страху, вмовляв перечекати якийсь час, може, у світі щось переміниться до кращого, та Сальомея навіть не чула, що він говорить, вийшла з дому й помчала на вулицю Сєнкевича, в кінці якої пишалася вілла «Ядвіга». Не добігаючи до млинівки, впору побачила на мості вартових шуцполіцаїв і втямила, що віллу вже зайняли німці. Може, там замешкав крайсгауптман або ж розмістився відділок гестапо... Круто повернула назад і зникла у провулках, що вели до торговицького базару.

Весь день блукала єврейськими кварталами, поки допиталася до переселеної своєї родини: юденрат віддав Барухові звільнений християнами ветхий будиночок над Чорним потоком. Сальомея припала до батька, випросила в нього прощення й увечері, коли євреї погасили шабасні свічки, прийшла до Геродота. Була незвично холодною, нібито вона й не кохана Салька, за якою пан Корнель світу не бачив, а зовсім чужа жінка. Й мовила вона до нього приречено:

«Дякую тобі, мій любий, за щастя, що ми з тобою зазнали. Та воно вмерло... Не лише для мене, для всього мого народу, і я буду з ним. Не вмовляй: що станеться зі мною, один Господь знає, а твоїм життям ризикувати не смію...»

Вона обняла його й прошепотіла вірша з Пісні пісень, яким колись признавалася йому в коханні: «Хай між губи мої він проникне й безліч разів утішить мене любов’ю... Цілуй мене востаннє, коханий, я чую на шиї своїй холодний доторк меча за мій гріх».

Й довго слухав пан Корнель, як б’ється її серце, ніби хоче діткнутися до його власного. Та враз відірвалася Салька від нього, вихопилася з обіймів, вийшла з дому, й проковтнула її пітьма. Геродот залишився сам, і страшно йому стало тієї самоти, він кинувся доганяти Сальомею, не усвідомлюючи, навіщо це робить, чей ні він з нею, ні вона з ним жити разом не мають права.

Більше ні разу не побачив Корнель Сальки, яка прошила його життя гарячою блискавкою кохання, залишивши по собі в його душі болючий шрам...

Й заговорив Геродот до Олеся, а той слухав його мову й каявся в душі за необачно кинутий старому приятелеві несправедливий докір.

«І українці, і юдеї — обрані Богом народи, доля їхня трагічно схожа, та не в одному й тому самому храмі вони моляться, — сказав пан Корнель. — Й через те мусимо переносити випробування окремо. У Бога часу не існує, й тому ми так довго чекаємо обіцяного щастя... Тож я перефразую слова Шолома Алейхема: «Боже, вчини так, щоб ті інші народи, яких собі вдруге вибереш, зайняли терен на протилежній півкулі нашої планети — нам уже досить твоєї ласки!» Не стояти нам із Сальомеєю вкупі на передньому краю, хіба помремо разом...»

Сльота ущухла, хмари порозривалися, мов старе рядно, зласкавлене в прохолодній вологості сонце кинуло сніпок променів на Торговицю, й крізь замурзане дощовими патьоками вікно впала бліда квадратова пляма на ліжко, де лежав у безнадійній прострації знеохочений до життя Олесь Шамрай.

«Пропало все, червона й коричнева диявольщина обступила з усіх сторін мій край, і недавня надія на очисну війну, що врятує нас, зітліла на попілець. Не жди рятунку ні від кого, ми здолані, розтоптані, мов дощова черв...»

Такі думки клубочилися в мозку Олеся й топилися у безнадії, мов розквацяна глевтушна земля під осінньою сльотою.

«Вмерти разом, — повторив у думці слова Геродота, — загинути всім до одного...» Та враз упало на його зажмурені очі сонячне світло й розбудило в ньому іншу думку: «А чому не жити разом і всім до одного стати до боротьби?»

Олесь схопився з ліжка, засоромлений власною споневіркою й байдужістю до всього, що діється поза стінами його життя. Адже світ завше живий і завше цікавий — умитий дощами, осяяний сонцем, освіжений вітрами, розбуджений громом, й тільки один раз — виплеканий для життя мільйонами літ — з’являється перед людиною у всій розмаїтості краси і погані й триває у її сприйнятті доти, поки вона спроможна розрізняти сіризну від білоти, жаревну червінь від заспокійливої зелені, заздрісну жовтизну від мрійливої рожевості, і лише чорнота покриває мертвою плахтою всю ту живу різноманітність — й тоді світ покидає людину, ніби ніколи не існував, не буяв, не мучив — навіть не приходив до неї. Але ж таки приходив бодай на одну мить, тож скористайся хоча б дрібкою життя!

Болісно втямивши таку істину, Олесь силоміць виборсувався із баговиння байдужості й зневіри, наче збоявся, що воно знову засмокче його і стане чорним або й зовсім його не стане, — він урешті відчув у собі жагу до життя, досі затлумленого страхом і втомою. Швидко зібрався, вийшов на подвір’я. Перед ним пробігав Каштановий провулок, заквітчаний на парканах червоними кетягами калини й голубими осінками, що пробивалися крізь штахети, намагаючись звернути увагу людей на осінню красу — і яким непоказним не був би цей провулок, все ж на ньому Олесь уперше побачив прекрасну Москалівну, яка зачарувала його своєю вродою на все життя; а цей провулок вливається в широке русло вулиці Скупневича, в кінці якої золотиться осінніми барвами Студентський парк, де його мрія пізнати жіночу красу перемінилася на росяній траві в земне диво — гарячу й ворожбитну плоть.

Олесь рвучко відчинив хвіртку й вийшов у світ.

Вікна в будинку професора Тарновецького були тьмяні й закопчені: певне, він тут уже не мешкає — не видно ні його, ні пані Москалівни. Думка про неї ще зігрівала його, та перемогла її згадка про Нусю, й Олесь поквапився вниз вулицею Скупневича.

Той самий чепурний будинок Антошка Дзівака, покритий червоною черепицею, та сама сітчана загорожа. Та на подвір’ї віє пусткою, пані Емілії не видно, лише у воротах, спершись ліктями на хвіртку, стоїть Антошко, старий і сивий, він дивиться на Олеся і не впізнає, навіть не дивується, що незнайомий чоловік стає з ним на розмову.

«Що дієте, пане машиністе?» — «Дітей виглядаю». — «Де ж вони?» — впало тривожне Олесеве питання, й відбила його тиха, з тінню безнадійної приреченості відповідь: «Того ніхто не знає...»

Й стускнів в Олесевих очах торговицький світ. Він повернувся й подався до центру Міста, хоч знав, що й там розради не знайде... «Вітри подули,