Торговиця - Роман Іванович Іваничук

А певне, було так — Олесь або не пам’ятає того, або згадувати боїться...

...Остання запряжена парокінкою гара спустилася на гальмах у старознесінські вивози — до викопаної квадратової ями, яку завтра, бо нині вже вечоріє, прийдуть засипати вапном і піском місцеві мешканці; гробарі поскладали в неї штабелями тіла замордованих у Бригідках в’язнів і, зітхаючи та проклинаючи все, що тільки є на світі, вибралися спорожнілою гарою крутосхилом до Високого Замку. Полив теплий літній дощ, намоклий синьо–жовтий стяг гірко звис на тичці, встромленій у чолопок високозамківського копця, як знак безнадійного смутку. Небесна благодать обмивала закривавлені тіла, й від вільгості й вечірньої прохолоди одне тіло заворушилося, ожило й вивільнилося із тісноти. У непам’яті, але ще із крихтою самозбережного інстинкту почало воно виповзати з потойбіччя; втеча була повільна й безнадійна, проте напівмертве тіло з розпачем розтоптаного черв’яка таки вибралося з ями й, коли опинилося на росяній траві, стало живою людиною.

Олесь бачив перед собою лише зоряне небо й поросле лісом плато над обривом: він упізнав Кайзервальд, а теж заснулі хати, що осіли, немов гніздечка жайворів у старознесінському ізворі, та хрести Покровської церкви.

Усвідомивши, що живий, він підвівся й пошкутильгав стежкою, що виводила на плато. Смерть була позаду, та ще чіплялася його неймовірним жахом, Олесь набрався сил і утікав від неї; на плато стриміла тригонометрична чуга, і її теж впізнав: до вулиці Піскової було вже недалеко. Спонатужився, побіг і врешті впав на коліна перед порогом колишньої квартири; не закричав, не заволав, тільки розіп’явся на дверях, а вони немов самі відчинилися, й чиїсь руки внесли його до середини.

Цю картину Олесь боявся згадати, було надто страшно, та уявив собі її пан Геродот. Він стогнав і без сліз квилив з жалю, що таке не трапилося із його Сальомеєю у Шепарівському лісі.

...Власника будинку на Пісковій звали Зеником Цюручки — мало хто знав його справжнє прізвище. На тупиковій вуличці, яка мала лише п’ять одноповерхових котеджів, майже всі мешканці називалися надто посполито — Ковалі, Шевці, Кравці, оскільки вели свій рід з ремісників; усі розмовляли однаковою передміською говіркою, і з цієї причини виникла плутанина — хто є хто... Тож розпізнавали одне одного за прозвиськами, які виліплювались із часто вживаних кожним мешканцем словечок польського, німецького чи то єврейського походження — і так хтось ставав Думенкопфом, Прошепаном, Цумбайшпілем, а пан Зеник, який працював диктором на радіовисильні, що на Баторого, й володів оксамитовим баритоном, був перечулено чемним з жінками: вітаючись з ними, він прикладав праву руку до грудей і солодко вимовляв «Цілую ручки, прошу пані», й за голос, який звучав щоранку в радіоприймачах, та й за чемність так і прозвали його на Пісковій.

Пан Зеник був засадничим українським патріотом, проте до кожної влади ставився лояльно — інакше не міг би заробляти собі на хліб, — й за Польщі летіли в ефір позивні: «Halo, halo, mowi lwowska rozglosnia polska»[19], за совєтів — «Говорить квітучий радянський Львів!», а за німецької окупації пан Зеник став директором радіокомітету й за дикторський столик посадив свого квартиранта Олеся Шамрая, який до слів «Говорить львівське українське радіо» мусив додавати: «Німеччина веде бій і перемагає для Європи».

...Ослаблений Олесь вибрався з фізичних недуг, проте залишився психічно неурівноваженим: з хворобливою фобією реагував на польську мову, якою колись говорили польські поліцаї, котрі ув’язнили в Березі його кохану Нусю; став затятим антисемітом, оскільки вважав, що за совєтів займають владу самі жиди, на згадку про москалів впадав у пароксизм люті, проте на німців покладав оптимістичні надії й, коли сідав за дикторський пульт, з насолодою вимовляв пронімецький хвалебний додаток до вранішньої позивної. Й так тривало доти, доки німці не переарештували міністрів щойно проголошеної Української держави, а згодом дізнався й про розстріл вчених на Вулецьких пагорбах.

Тоді у нападі люті заявив своєму благодійникові Зеникові Цюручки:

«Гітлер і Сталін — байстрючні близнюки, і з ними треба боротися не на життя, а на смерть!»

Патріот Зеник Цюручки, лояльний до кожної влади, злякався не на жарт, ніби відчув, що слова квартиранта стануть незабаром суголосними з ідейною настановою українських партизанів, й поквапився звільнити його з посади диктора. Олесь, не гаючись, виїхав зі Львова до Міста.

Олесеві батьки, які вже втратили надію побачити сина, остовпіли від щасливої несподіванки. Знали, що Олесь заарештований, а українські й німецькі газети щоденно повідомляли про жахливі масакри у львівських тюрмах. Штефан Шамрай з Фросиною зі страхом придивлялися до фотографій замордованих, та як розпізнаєш кого–небудь серед десятків понівечених трупів; зі Львова надходили все страшніші вістки, а коли вони стихли, то й надія старих з кожним днем усе більше згасала. Штефан, зчорнілий і пониклий, блукав вуличками Торговиці, ніби когось шукав, виходив до ратуші й там подовгу вистоював, вдивляючись у глибину Печеніжинського тракту, все ще сподіваючись, що ось–ось біля пам’ятника Шевченкові, заступленого тополями, з’явиться струнка постать сина, й батько кинеться йому назустріч, стрімголов полетить, закричить, заплаче, однак перехожі минали пам’ятник і зникали у провулках; тоді Штефан заходив до Михайлівської церкви, щоб там молитися Богові й благати в нього допомоги, бо ні в кого більше, а Фросина лежала пластом на долівці в кутку під хорами й не підводилася до тієї миті, поки не засвічувався в її серці пломінчик надії. Тоді вставала, на хвильку втихомирена, Штефан брав її за руку, вони разом виходили з храму і йшли додому, щоб там цілими днями сидіти в хатніх сутінках і чекати...

Й Олесь прийшов. Тихо прочинив двері й, зупинившись на порозі, придивлявся до двох тіней, що тулилися одна до одної на покуті під образами. Штефан різко повернув до дверей голову, достоту як на тих очікуваннях біля ратуші, коли попри пам’ятник Шевченкові хтось проходив, та побачив на порозі чужу людину, бо звідки міг взятися Олесь, адже його вже немає на світі, й тієї надії, що донедавна теплилася в його душі, теж уже не було... А материнське серце упізнало: пані Фросина схопилася, підбігла до зайшлого, взяла в долоні його обличчя й прошепотіла:

«Де ти був дотепер, мій сину? І чому став інакшим?» Олесь насправді став інакшим — як тілом, так і душею, що, випечена видивом смерті, заховалася від ворожого світу, мов