Торговиця - Роман Іванович Іваничук
В’язні вловлювали слухом згуки, що повідомляли про смерть, й кожен чекав на виклик. Ось клацне замок, загримотять двері, у проймі з’явиться чорний привид у шкірянці, з кобурою на ремені й покличе когось на вихід — з камери і з життя...
Було це моторошне очікування смерті страшніше від самої екзекуції: там лише мить і — чорнота, а тут нестерпні муки страху — і як його здолати, якою думкою облегшити, якою згадкою зласкавити, якою мрією осінити...
А гуркіт вгризається свердлом у мозок, а вуха бляшаніють від пострілів, та жоден в’язень не озивається, навіть шепотом не запитує, ніхто нікого не заспокоює і не втішає, кожен заховався у свій панцер одинокості, й мозолить душу Олеся одна лише думка, незбагненна й подивом затруєна: навіщо це нищення, кому від нього стане краще жити на світі, хто збагатиться числом марно убієнних, який сенс таїть у собі ця нечувана жорстокість, в ім’я чого розпинають люд?
Й перед очима постає образ Мученика у терновому вінку, а перед хрестом, на якому його розіп’яли, стоїть на колінах скорбна мати... В цю ікону Олесь завжди вдивлявся із шанобою і страхом, коли відбувалися гімназійні реколекції в Михайлівському соборі, вдумувався в сутність образу, ніби хотів себе поставити на місце страждальців і таким чином перевірити власну відвагу й готовність до випробувань: а як би я витримав муки розп’ятого і чи встояв би перед стражданням матері, яка дивиться на скін сина і нічим не може йому допомогти?
Ця сама думка й тепер скоробила Олеся приглушеним жалем. З лику Марії проступили риси обличчя Олесевої мами: в її очах ще жевріє крихта надії на порятунок сина, та водночас огортає бездійний розпач, а ще здивування, як це її син може витримувати таку наругу, та спалахує в її очах і світло гордості, що син так мужньо витримує муки страху.
А за що? За святу ідею, за прагнення свободи, задля якої пішов відважно на смерть, як біблійні страстотерпці за віру? За незрадливість?.. Але й стражденне обличчя Мученика на хресті висвітлює той самий сакраментальний запит: за що? Чому Варавву помилували, а його розпинають на хресті? За любов?!
Й чому Ферлея в камері немає — невже він, як і Варавва, став потрібніший світові, ніж я? А може, мені краще залишитися в живих й мати можливість чинити добрі діла? Може, краще відректися від своїх переконань, чей Петро аж тричі відрікся від Христа, був прощений і його науці присвятив решту життя... Та чи простили б мені такий вчинок Нуся, Москалівна, Геродот, Тарновецький, Сербин? Але ж чому я не маю права просити помилування, адже сам Христос просив Отця, щоб чаша мук його минула, й докоряв він Отцеві за те, що покинув його в найтяжчу хвилину...
Та ніхто не буде прощений за відступництво, навіть Петро був у свій час покараний за гріх невіри й страху — наздогнала його покара в Римі. А Мученик, добре знаючи, що його чекає, не відступився від свого призначення: «Ти син Божий?» — спитав його первосвященик Кайяфа, й міг Ісус хоча б промовчати, та відказав: «Так!»
І мене питали: «Ти українець?» — і я мусив відповісти: «Так!» Це мій обов’язок, мало того — це воля Божа. Бог не дозволяє мені бути іншим, іншим став Ферлей, і на нього чекає найтяжча кара: сором!
Й для чого, зрештою, прийняв Ісус розп’яття? А для того, щоб своєю смертю створити релігію любові... Але чому гинемо ми? В ім’я чого прийняли смерть мільйони мучеників в Україні? Хіба не споневірювалися під стінкою Курбас, Підмогильний, Куліш, Зеров? Хіба не розпачали вони перед смертю: все вже пропало! Проте своєю кончиною смерть подолали — національну релігію створили, яка вічно живитиме наш народ. Й була їхня смерть початком...
Втомлений муками тяжких роздумів Олесь Шамрай заснув перед світанком і прокинувся від притишеного й утішного скрику одного із в’язнів:
«Війна!»
Це слово, що за своїм змістом означає неминуче кровопролиття, прозвучало для в’язнів, засуджених до страти, єдиною надією на порятунок, вони марили ним відтоді, як упав на них страшний вердикт. Тому водно снилися їм повальні бомбардування Міста: валяться вежі, западаються у вирви будинки й церкви, лише тюрма залишається неушкоджена. А обвідні мури з трьома рядами колючого дроту на гребені кришаться вщент, клубки червоної пилюки котяться по землі, в’язні розвалюють двері камер, кидаються на охоронців, мордують їх, розтоптують, регочуть, обнімаються й виходять на волю.
Так кожної ночі приречені на смерть втішалися у снах ілюзорною свободою: висипалися тлумами із загород на вулиці й сповіщали сонне місто про найвище благо, не задумуючись над тим, що війна приносить із собою ту саму невблаганну смерть.
«Спи, друже, — проказав розбуджений із ламкого передсвітанкового сну Олесь Шамрай до сусіда, який крізь сон вимовив спасенне слово. — То виконують кати вирок у дворі й трактор запустили, аби ми не чули пострілів та криків. А може, то летунські вправи...»
Однак уся камера вмить прокинулася, в’язні підвели голови, попіднімалися з долівки й мовчки прислухалися до гуркоту й вибухів, що зрідка проривалися крізь дзвенячий гул і з дзенькотом вдарялися у шибку тюремного віконця, заступленого дощаним кошиком.
Та враз пролунав потужний вибух, що сколихнув тюрму, — здалося в’язням, що тюремний мур насправді завалився, перемінившись у стовп рудого пилу, і втямили вони, що то не сон, а справжня бомба розірвалася десь зовсім недалеко, може, біля головної пошти. Й не встигли вони ще чітко усвідомити, що таки насправді розпочалася війна, як струсонув містом ще потужніший вибух — десь далеко, гейби на сокільницькому летовищі.
Й тоді хлопці припали до дверей, наслуховуючи, що діється в коридорах. Однак там було тихо, ніхто не відсував вічка прозурки, не повертав ключа у дверях, й не було чутно кроків вартових. В’язням стало страшно, що їх покинули замкненими, що вони загинуть живими у вогні, якщо бомба впаде на Бригідки: залізні двері заригльовані, замкнені англійськими замками — ніхто не в силі їх розламати чи виважити, всі у пастці, приречені на одночасну смерть.
Гримали у двері, кричали, та ніхто не озивався, лише
