Торговиця - Роман Іванович Іваничук
Останнього дня червня Нуся і Юрко увійшли до Львова. Було вполудне, люд валив валом на Ринок; на ратуші майорів синьо–жовтий прапор, а з балкона будинку № 10, в якому колись містилася «Просвіта», промовляв до народу сивоголовий добродій, і те, що Нуся з Юрком почули від нього, сповнило їх великою радістю, проте з краплею тривоги, адже новітні господарі ще не зайняли ні вокзалу, ані пошти, чогось вони вичікують на лінії Рясне — Скнилів, а поки що їхньої влади ще ніхто не відчув, але ж вона таки прийде, й не знати, чи довго майорітиме на ратуші український стяг; ще не відомо, яке розпорядження нового окупанта впаде на голови захмелілого люду, який впивається першим ковтком свободи...
А сивоголовий добродій у гранатовому костюмі, начебто він раніше за німців з військовою силою увійшов до Львова, волає з балкона:
«Волею українського народу проголошуємо Акт відновлення Української держави!»
Лунає перекотом «Слава!» , над містом злітають голуби, народ співає «Ще не вмерла Україна». Юрко полишає Нусю на майдані й пробує зайти до середини «Просвіти», його не впускає вартовий, Юрко наполягає: «Я від команданта табору «Олені» Довбека, мушу побачити Тура!» Й таки входить до зали, до нього сторожко придивляються міністри щойно проголошеної держави, врешті підходить до Юрка довгобразий, з русявою кучерявою чуприною чоловік і запитує:
«Звідки знаєш ім’я Тура?»
«Від карпатського січовика Теодора Довбека».
Чоловік бере Юрка під руку, проводить його в кінець зали й запитує упівголоса:
«Табір готовий до виступу?»
«Так!» — відказав Юрко й подав Турові грипс.
Тур уважно прочитав цидулу, підвів на Юрка очі й промовив:
«За тиждень приїдеш у село Княгиничі, що біля Рогатина, допитаєшся до фельдшерського пункту й покличеш доктора Шухевича».
З Ринку Нуся і Юрко подалися до тюрми Бригідки. Брама розломана, на бруку чорніють сліди крові, трупи вже забрані. З нутра катуші тягне млосним смородом, у коридорі на долівці — чорна кірка, камери повідчинювані. Зайшли до однієї, другої, третьої — всюди подірявлені кулями стіни й чорні плями на них. У третій побачили на стіні виритий цвяхом напис:
«Тут сиділо двадцять хлопців, засуджених до смерті». І підписи...
Нуся уважно відчитувала й, дійшовши до передостаннього, розпачливо закричала...
«Олесь Шамрай, — прошепотіли її зшерхлі губи. — О Боже, Олесь...»
...Увечері зайшли до помешкання професора Політехніки Павла Сербина. До них вийшла пані професорова — мов із хреста знята.
«Вчора Павло пішов порадитися до професора Бартеля й не вернувся. А нині прибігла до мене Бартелева служниця, щоб повідомити: обох професорів заарештували німецькі шуцмани... Скажіть мені, чим могли провинитися перед новою владою вчені, таж часу іще для цього не мали... Я прошу вас, навідайтеся до Спілки письменників, що на Коперника, там збираються приїжджі з Кракова, може, щось дізнаєтеся...»
У Спілці письменників Нуся побачила Олену Телігу й припала до неї, мов до рідної сестри.
«Як добре, що ви тут, ми стали такі безпорадні після того, що в нас сподіялося... А як професор Тарновецький, пані Оксана?» — Нуся засипала Телігу питаннями.
Пані Олена відповідала розважливо, намагаючись заспокоїти розтривожену дівчину.
«Тарновецький з дружиною теж приїхали з Кракова і вже поквапились до свого рідного Міста... А ми з Михайлом — ось він, певне, ти впізнала його — подамося на схід похідною групою».
«А хіба тут нема що робити? — здивовано, гей–би аж з гнівом запитала Нуся. — Невже ви не знаєте, що тут сподіялося? Мого Олеся вбили чекісти, а професора Сербина забрали німці... — Нуся не змогла стримати сліз. — І чи ви впевнені, що новітні окупанти будуть кращі за московських? Чому так легко залишаєте нас?»
Пані Олена втерла сльози з Нусиного обличчя й відказала:
«Всюди будуть потрібні наші руки, сестричко... На сході — теж наш народ. Тут хоч можна впізнати ворога в обличчя. А там... Я добре знаю, як там, бо сама звідти. Туди завойовники приносять неволю як віру, й люди приймають той блуд. Хіба не знаємо, з яким фанатизмом обдурений натовп віддавав на смерть своїх друзів на більшовицьких процесах?.. Доконче треба там бути. Йдемо групою до Києва. А ви подумайте, може, підете слідом за нами...»
Наступного дня німці переарештували міністрів проголошеної Української держави й прем’єра Стецька теж. Замість синьо–жовтого стяга залопотів на ратуші червоний прапор з чорною свастикою на полотнищі: львів’янам подали знак, хто в місті господар.
За кілька днів діти, які бавилися на Вулецьких пагорбах, натрапили на вбитих людей у видолині. На Вульку прибігли мешканці передмістя й розпізнали розстріляних чоловіків: були то польські вчені, й серед них один українець, професор хімії Павло Сербин.
Після похорону Нуся і Юрко подалися Рогатинським трактом на схід.
Розділ шістнадцятий
Олесь піддався впливові меценаса Геродота ще в ранній юності: остаточно підкорився його маєстатові у той мент, коли пан Корнель розповів йому про історичну долю Галицького краю, яким споконвіків торгували чужинці, мов перекупники або маклери на базарі. Вірив Олесь кожному слову освіченого й непоступливого мужа, — а чи ж то не його провина або ж заслуга, що так, а не інакше склалася Олесева доля? Та й нині він, Геродотом спонуканий, повернувся у найстрашніші нетрі свого минулого й мовчки висповідався перед самим собою. Та ось наблизився до наймоторошнішого менту свого життя, яке перестало життям називатися...
А пан Геродот і далі сидів на порозі ґанку, ніби чекав тієї хвилини, коли Олесь вибереться з тенет споминів, яких хотів нині позбутися, розвіяти їх на торговицькому базарі серед галасу перекупок, масних жартів сидух, маклерських закликів до найвигіднішого виторгу, посеред барвистого вернісажу килимів, ліжників та вишиванок, оглушений форканням коней, ревінням бичків та блеяниям овець; чекав пан Корнель, поки сусід прийде до рівноваги й ніби перекине на нього тлум найтяжчих
