Торговиця - Роман Іванович Іваничук
На той час наступ німецьких військ був зупинений під Сталінградом, й окупанти на зайнятих територіях, збезумілі від непевностей, мстилися за поразки на людях, які на початку війни, і ще й тепер, готові були йти разом з німцями проти окупантів совєтських, однак під своїми знаменами.
У Житомирі гестапівці розстріляли двісті чоловік, які на міському майдані відправляли панахиду в пам’ять стрільців, полеглих від більшовицьких куль під Базаром; у Києві заарештували видавців газети «Українське Слово» за те, що вони відмовилися прославляти німецький вермахт; на товкучках влаштовували облави, забираючи молодь на роботи до райху; нарешті було закрито журнал «Літаври», що його видавала Олена Теліга, натомість засновано газету «Нове українське слово», яка цькувала оунівців за антинімецьку пропаганду.
На початку 1942 року в Києві розпочалися повальні арешти. Олег Ольжич виїхав із столиці до Львова, але йому й там не вдалося уникнути арешту. Отець Чемеринський якийсь час переховувався у підпільній квартирі на вулиці Короленка, а після арешту Олени й Михайла Теліг добрався товарняками до Чернівців, звідки поманджав до Міста пішки. Розшукав професора Тарновецького, який з дружиною Оксаною замешкав на Королівщині, і їм першим розповів, що сталося в Києві.
Для Тарновецьких поява отця Чемеринського була несподіваною й водночас очікуваною: якщо не його, то когось іншого з тих, які у похідних групах пішли на Київ, чекали з тривожним нетерпінням, бо до Міста вже докотилася страшна звістка про розправу над оунівцями мельниківського відламу в Бабиному Яру.
Вийшла та чутка з Міського театру, в якому при аншлагах йшла вистава Костя Гупала «Тріумф прокурора Дальського»; вістка була неймовірною: автора п’єси, що відтворювала звірства енкаведистів у тюремних застінках, розстріляли німці! За що, хто спровокував такий злочин? А може, гестапівці побачили самих себе в образах чекістів на виставі Гупала?
Радісних вітань не було: між отцем Чемеринським і Тарновецькими пролягла порожнеча, що мала заповнитися моторошними свідченнями очевидця, й професор і пані Оксана чекали повідомлень гостя в напруженій мовчанці. Після тривалої німоти отець розповів...
У понеділок 9 лютого господар квартири, на смерть переляканий, повідомив отцеві, що вночі гестапівці ломилися у двері помешкання Теліг. Поки лунало гримотіння, сусіди радили Телігам заховатися в них, однак пані Олена не хотіла наражати людей на небезпеку. Опівночі гриміт припинився, а вранці, ніби нічого й не трапилося, Олена й Михайло пішли до Спілки на Трьохсвятительську.
Подався туди й отець. У Спілці зібралося людей чимало, вони перестріли Теліг на вулиці й радили їм вернутися, та пані Олена сказала:
«Ви прийшли, не збоялися, а ми мали б заховатися?»
Коли люди зайшли до приміщення, будинок Спілки оточили гестапівці, кількоро їх увірвалися до середини й наказали всім, хто не належить до Спілки, вийти. Михайло сказав: «Я залишуся з дружиною».
Ковтнувши спазму, отець Чемеринський продовжував:
«Є ще на світі справжні лицарі... Заарештованих повезли на Володимирську в гестапо, і ми їх більше не бачили...
А 14 лютого німецька газета повідомила, що напередодні Олену Телігу і її чоловіка Михайла, а теж драматурга Костя Гупала розстріляли в Бабиному Яру як небезпечних державних злочинців.
Мій господар, у якого я ще якийсь час переховувався, приніс чутку, на легенду схожу: буцімто гестапівець, який розстрілював Олену, сказав після акції: “Я ще не бачив мужчини, який би так героїчно вмирав, як ця гарна жінка...”»
...У кімнаті запала гнітюча тиша, яку не рунтали ні співчутливі схлипи, ні зітхання, ані випитування: усе стало ясним у відчайній простоті найглибшого жалю. Між отцем Чемеринським, який цієї миті немовби перебував ще там — на Трьохсвятительській або в підпільній квартирі на Короленка й, можливо, чув постріли, що долинали з Бабиного Яру, — і стетерілими від розповіді гостя господарями не залишилося місця для розмов.
Й здалося отцеві нереальним, що пані Оксана ходить кімнатою, подаючи на стіл сніданок, що вона, приголомшена жахливою вісткою, зостається незмінною у своїй жіночій вроді, що її тремткі повіки не засльозились й з–під них падають на гостя сніпки голубого сяйва, що медове волосся, яке спадає золотими завитками по щоках, не посивіло, що звабливий стан красуні не висох з горя на скіпку, — й подумав цієї миті отець, що життя набагато могутніше за смерть. А втім, життя завше гріховно байдуже до смертей — інакше зниділо б, зчахло й перестало живим ім’ям називатися...
Пані Оксана звіяла туск з обличчя й немов уперше побачила в себе в гостях давнього приятеля отця Чемеринського, з яким ще так недавно довелося долати чужі дороги в чужому краю, втікаючи від тієї самої смерті, яка нещодавно забрала й Леопольдових найближчих друзів; професор Тарновецький, теж звільнившись із пут зажури й жалю, посміхнувся до отця, поклав долоню на його зап’ястя й запитав:
«А ви де зупинилися, всечесний отче, і що будете діяти, чей заховатися в закамарках власної безпеки нині неможливо: світ розполовинився, і кожен мусить знайти своє місце в ньому...»
Отець пильно глянув на професора, ніби хотів з його вигляду вгадати, на чий бік він збирається стати, а може, вже став, бо ж досі мельниківці, до яких належав і Чемеринський, марно сподівалися на можливість бодай мізерної автономії в системі німецької воєнщини: київська трагедія всі ці сподівання безжально перекреслила, показавши українським політичним мрійникам, де їм відведено місце для існування, мало того — самого існування ніхто їм не обіцяє... Й бачив тепер отець лише одне поле для боротьби, заховане в лісах та болотах Полісся й у карпатських недеях: українська партизанка вже давала про себе знати.
«Я, пане професоре, — відказав отець, — встиг уздріти справжнє обличчя німецьких визволителів і зрозумів, що вони, немов близнюки, схожі на совєтських. І тому ми мусимо стати супроти двох сил».
«Сядь біля нас, Сяню, — попросив професор дружину, яка снувалася між кухнею і покоєм, подаючи сніданок, — мусимо спершу поговорити, а потім уже й кави вип’ємо... Стати супроти двох сил, кажете, отче? Хлопчикові з прутиком проти залізного танка? Та від нього зостанеться на землі тільки знак, як від жаби, що втрапила під колеса авта на гостинці... Нам передовсім треба визначити для себе, з якого боку лютіше вишкірюється на нас смертельна загроза».
«Я побачив ту загрозу в Києві, — відказав отець, збагнувши вагання професора. — Не покладаймо більше своїх сподівань на неї».
Професор невдоволено, наче аж вороже глянув на співрозмовника.
«Думаю,
