Щоденник - Чак Паланік

Усе — автопортрет.

Усе — щоденник.

А голос у телефоні питає:

— Місіс Вілмот?

По стінах видряпуються лози. З плит на покрівлі виростають пагінці труб.

А голос у телефоні каже:

— Місті, ви мене чуєте? Ви ніколи не вимагали офіційного звіту судмедексперта про спробу самогубства вашого чоловіка? — Детектив Стілтон питає: — Ви не знаєте, де ваш чоловік міг роздобути снодійні пігулки?

До речі, проблема мистецької школи полягає в тому, що там тебе можуть навчити техніки та майстерності, але ніколи не навчать тебе таланту. Натхнення не можна купити. Прозріння не прийде через умоглядні міркування. Не можна вивести формулу натхнення. Дорожню карту до осяяння.

— Кров вашого чоловіка, — пояснює детектив Стілтон, — містила фенобарбітал натрію.

А на місці інциденту ніяких ліків знайдено не було, додає він. Ані пляшечки з пігулками, ані води. Немає медичних записів, які б свідчили, що Пітеру призначали такі ліки.

Не відриваючись від малювання, Місті питає, до чого він веде.

А Стілтон відказує:

— Подумайте, хто був зацікавлений у його смерті?

— Лише я, — відповідає Місті. І відразу ж жалкує про сказане.

Малюнок закінчено — ідеальний і прекрасний. Такого місця Місті ніколи не бачила. Звідки воно взялося в її уяві — вона й гадки не має. А потім вона бере і пензлем «котячий язик» номер 12, просякнутим чорним барвником «палена слонова кістка», замальовує все, що є в полі зору.

Усі будинки на Евкаліптовій та Модриновій вулицях здаються такими величними, якщо поглянути на них уперше. Усі вони — три- або чотириповерхові, з білими колонами, і всі були збудовані під час останнього економічного підйому, тобто вісімдесят років тому. Майже століття назад. Будинок за будинком, вони повмощувалися посеред розлогих дерев, величезних, наче зелені грозові хмари — посеред горіхів та дубів. Вони тягнуться вздовж Кедрової вулиці і позирають один на одного через хвилясті зелені галявини. Вони такі розкішні, коли бачиш їх вперше.

«Храмові фасади», казав Гарроу Вілмот Місті. Починаючи приблизно з 1798 року, американці будували прості, але масивні фасади в стилі грецького Відродження. А з 1824 року, коли Вільям Стрікленд спроектував Другий банк Сполучених Штатів у Філадельфії, вороття назад уже не було. Після того будинки — і маленькі, і великі — мали оснащатися низкою жолобчастих колон та навислою фронтонною покрівлею вздовж усього фасаду.

Люди називали ці споруди «торцевими будинками», бо всі ці чудернацькі деталі обмежувалися переднім торцем будівлі. А решта споруди була простою, без архітектурних надмірностей.

Така характеристика стосувалася майже кожного будинку на острові. Усе — фасади. Усе — розраховане на ваше перше враження.

Те, що архітектори прозвали «грецькою раковою пухлиною», поширилося скрізь — від вашингтонського Капітолію до найменшого сільського будинку.

— Для архітектури, — пояснював Гарроу, — то було кінцем прогресу і початком повторення. — Він зустрів Місті та Пітера на автобусній станції в Лонґ-Біч і відвіз їх до порома.

Оці острівні будинки здаються такими величними, поки ти не підійдеш і не побачиш, як із колони облуплюється і скупчується біля її підніжжя фарба. А на покрівлі накладки на стиках поіржавіли і позвисали скрюченими почервонілими смугами. У вікнах — коричневий картон там, де немає шибки.

Три покоління аристократів — одне за одним.

Жодне капіталовкладення не зберігається вічно. Це їй сказав Гарроу Вілмот. А гроші вже закінчувалися.

— Одне покоління заробляє гроші, — якось сказав їй Гарроу. — Наступне покоління захищає і зберігає їх. А на третьому поколінні гроші скінчуються. Люди завжди забувають, які зусилля потрібні для того, щоб накопичити родинний капітал.

Пітер написав своїми закарлючками: «…твоя кров — то наше золото…»

Між іншим, поки Місті їде на зустріч із детективом Стілтоном — аж цілі три години до «Пітерової комори», — вона складає докупи все, що може пригадати про Гарроу Вілмота.

Уперше Місті побачила острів Чекайленд, коли поїхала туди з Пітером, а його батько возив їх довкола у своєму старому «б’юїку». Усі автомобілі на Чекайленді старі, охайні та до блиску відполіровані, але всі сидіння в них місцями залатані прозорим скотчем, щоб не вивалилася набивка. Випукла передня панель розтріскалася від надміру сонця. Хромова облямівка та бампери — поцятковані та вкриті прищами іржі від солоного морського повітря. Фарби зблякли під тонким шаром окису цйнку.

Гарроу мав густу кучму сивого волосся, зачесану над лобом, як корона. Очі в нього були сірі чи голубі. Зуби — радше жовті, ніж білі. Підборіддя й ніс — гострі та довгасті. Решта тіла — кістлява й бліда. Непоказна. З рота в нього смерділо. А від нього самого тхнуло старим острівним будинком із власним занепалим інтер’єром.

— Цьому авто — десять років, — сказав він. — Для прибережного авто — це ціла вічність. — Він підвіз їх до порома, і вони чекали на пристані, дивлячись через водну гладінь на темну зелень острова. Пітер та Місті були на літніх канікулах і шукали роботи, мріючи мешкати в місті, будь-якому великому місті. Вони говорили про те, щоб кинути школу і перебратися до Нью-Йорка чи Лос-Анджелеса. Чекаючи порома, вони казали, що могли б вивчати мистецтво в Чикаго чи Сіетлі. Там, де можна було б розпочати кар’єру. Місті пригадала, як їй довелося тричі гепнути дверцятами авто, поки вони не зачинилися.

Це було те саме авто, в якому Пітер намагався покінчити життя самогубством.

Авто, в якому ти намагався себе вбити. Там, де ти прийняв оті снодійні пігулки.

І те саме авто, в якому вона оце їхала.

Тепер на одному його боці простягся яскраво-жовтий трафаретний напис:

«Боннер та Міллз — коли вам усе обридне».

Тому, чого ти не розумієш, ти можеш надати будь-якого значення.

Того першого дня на поромі Місті