Контракт на любов - Дарина Міс, Уля Сер
Денис
Останнім часом я не маю ні хвилини аби видихнути спокійно. Щодня щось стається, і це просто зводить з розуму.
Навіть вчора...
Зранку в мене була зустріч з Бжожовським. Я до кінця надіявся, що це все просто помилка, і наша співпраця продовжиться. Але видно хтось добре наговорив про нас Касперу, бо він категорично відмовляється співпрацювати. Та хай йде він далеко. Ми й без нього впораємось, я впевнений.
Далі весь день я провів за документами, а після була вечеря з Емілією. Їй надто важко, і я її розумію. Цей день був дуже важким, проте сьогодні... Сьогодні буде ще важче... Для мене.
Цей день я завжди проводжу в самотності. 17 років тому я втратив маму... Найдорожче що мав у своєму житті. Після цього я змінився... Нікого не впускав надто близько до себе. Робив все що в моїх силах аби не прив'язуватись, адже люди мають здатність йти з життя... За власним бажанням... Просто кидають, або ж ідуть в інший світ. Як це зробила моя мама...
17 років тому.
Звичайнісінький буденний день. Я повертався зі школи, точніше зі шкільної поїздки. В школі були канікули, проте змагання та олімпіади ніхто не скасовував. День пройшов досить не погано, адже я як найбільш успішний учень класу, та й школи загалом, виграв національну олімпіаду. Я любив повертатися додому, адже знав що там мене чекає найрідніша людина - моя мама. Моя підтримка, опора і любов. Вона не працювала, адже вважала, що жінка повинна створювати комфорт вдома. Для мене це завжди було смішним, адже в кожного є те, з чим би він хотів зв'язати своє життя. Для неї цим всім була сім'я. Вона була для мене цілим світом. Те що вона говорила було істинною для мене. Здавалось, що вона здатна заглянути в душу і там знайти відповідь, на питання яке вона навіть не озвучувала. Ніби вона вміла читати думки.
Вона завжди знаходила влучне слово. Здавалось, що її посмішка здатна освітити весь світ, його найтемніші куточки. Я хотів повертатись додому, до неї...
І ось, я заходжу в наш будинок із великою гордістю за себе. Біжу розповісти мамі, як вкотре переміг суперників. Хоч вона завжди повторювала, що перемога не головне, а головним є наша наполегливість, завдяки якій ми йдемо до перемоги, та все-таки приємно знати, що ти кращий.
Проте сьогодні в будинку було занадто тихо... І не здалося дивним.
На кухні її не було, і я відразу пішов у спальню мами, адже знав, якщо її немає на кухні, отже вона читає в спальні.
Зайшовши в кімнату я побачив те, що змінило моє життя на "до" та "після".
Бездиханне тіло найріднішої людини... А поруч купа пустих баночок з-під ліків...
Час зупинився... Я чув лише крики батька, та плач наших робітників... А далі все як у тумані.
Смерть... Мама завжди казала, що смерть це не вихід. Але сама ж вчинила саме так. Я дуже злився... На себе. На батька... Вона не могла вчинити так без причини. І тому я вирішив звинуватити в цьому всіх, але тільки не її. Проте... У нас було все так добре, ми були дійсно щасливі. Чому ж вона покинула мене? Вона залишила мене самого у цьому світі, навіть не подумавши як я повинен пережити це...
Моє життя змінилось...
У серці поселився страх... Я відчував його щодня. Кожен день був таким самим як і минулий: сірий, тихий і самотній...
І в цій жахливій тиші я чув лише власні думки. Вони з кожним днем ставали все гіршими. Щодня моє серце розривалось від болю. Страх та біль ставали сильнішими за бажання боротись і жити. Я відчував як це душить мене, проте не знав що повинен зробити. Було таке відчуття ніби моя душа померла, а на її місці з'явилася нова, незнайома мені душа. Це був новий "Я". Той, хто пережив втрату рідної людини. Хто поховав частину серця. Все що в мене залишилось — це холодний клаптик сирої землі, де спочивала моя мама. Там я розповідав їй все, чекаючи що вона відповість мені.
Щось змінилось в мені. Наче щось зламалось. Я нічого не відчував, тільки одна пустота...
Я хотів заповнити цю пустоту хоча б якимись почуттями, і досі хочу... Але не виходить. Я не відчував життя. Ніби й не жив, і це лякало.
Наш час
Чесно кажучи я був впевнений, що цей день буде таким же як і всі минулі роки, проте дещо було інакшим. В моєму будинку тимчасово мешкала Емілія, тому провести цей день в повній самотності мені не вийшло.
– І чому орендувати квартиру так дорого? Звісно, якби мені платили трішки більше цієї проблеми не було б, але все ж., – бачу як вона починає сміятись, проте я відчуваю себе розбитим, як і сімнадцять років тому.
– Можливо тобі варто шукати не такі нові квартири, і в дешевих районах?
– Пропонуєш зняти кімнату в гуртожитку і жити з наркоманами? Дякую, я врахую твою думку. – фиркає у відповідь. Напевно, це її не на жарт розізлило.
– Вибач, сьогодні важкий день.
– У мене теж бувають важкі дні, проте я стараюсь контролювати те, що говорю. Ну, я хоча б намагаюсь.
Раптом дзвінок у двері відірвав нас від нашої "чудової" розмови.
Декілька хвилин і на столі стояла невеличка посилка від.... Мого батька?
– Що за...
– Що не так? – Емілія тут як тут. Від неї позбавитись взагалі нереально
– Це від мого батька. Дивно... Він помер декілька років тому, – ділюсь з нею особистим. Не знаю як так виходить.
– Нічого дивного. Таке зараз часто практикують. Типу як пишуть листи для себе в майбутньому. Тут схожа схема. Вказують рік, коли та чи інша річ повинна бути доставлена і все. Справа зроблена.
Розпаковую і бачу невеличку дерев'яну коробочку. Невпевнено відчиняю її, і мене переповнюють спогади.
– Яка вона гарна, – чую голос Емілії та бачу, як вона бере в руки фото мами.
– Моя мама, – тихо відповідаю, а на обличчі з'являється посмішка.
– Знаєш, а ви схожі. Але я чомусь впевнена, що характером ти в неї не пішов, вона виглядає справжнім ангелом, – приємно чути такі слова.
