Контракт на любов - Дарина Міс, Уля Сер

– Ден, це ти мені вибач. Це я... я просто, просто...

– Тихше, моя дівчинко. Все позаду. Їдьмо до мене?

– Громов, ти таким чином намагаєшся затягнути мене до себе у дім? Чи може у ліжко?

– Що? Тобто... Ти геть здуріла? Я ж просто хочу допомогти. То ти так сприймаєш мою допомогу?

– Та чого ти кричиш, придурок?

– То це я придурок? Ненормальна! Я її тут рятую, втішаю і ще й придурком виходжу. Клас! Дякую, Еміліє.

– Та звертайся, завжди рада підтримати.

– То що, ми їдемо до мене?

– Хм... до придурка у гості? Звучить заманливо.

– Називай як хочеш, не маю наміру з тобою більше сваритися. 

– Їдьмо. І ще... Вибач, будь ласка, не хотіла. Це все на емоціях.

– О, Великий Зевс, які там боги на тебе найшли, що переді мною просиш вибачення? За що ж мені така ласка? – ну він точно знущається. Але, як не дивно, мені стало легше. 

– Не глузуй! Їдьмо, – коротко відповідаю.

Ми їхали у цілковитій тиші. Я думала про своє життя. Не знаю чому, але мені подобалися оці словесні перепалки з тим... з тим... з тим вродливим придурком. Раніше я відчувала до нього нестерпну ненависть, проте зараз в мене якась нейтральна позиція. Він так часто допомагає, що я просто не можу його ненавидіти, я не маю права на це.

Ми приїхали доволі швидко, Денис відвів мене у вільну кімнату, і дав в що переодягнутися.

– Я звісно міг би відвести тебе у свою спальню, але думаю сьогодні тобі потрібно відпочити, – знову ця його єхидна посмішка, але тепер вона мене не дратує, а чомусь забавляє.

– Обережно. Хто знає, можливо я сама вночі ввірвусь у твою спальню, – підморгую і закриваю двері прямо перед носом цього напищеного індюка.

Наступного дня

Денис

Я прокинувся близько восьмої ранку, і вирішив приготувати сніданок. Думаю, що Емілії варто відпочити сьогодні...

Година часу і все готово.

– Добрий ранок, – повертаю голову і бачу ще сонну Емілію в моїй чорній сорочці. Чорт, вона в ній така мила і сексуальна одночасно.

– Добрий! Як спалось?

– Відповісти чесно? Я майже не спала. Кожен раз, як закривала очі поверталась у свою квартиру. Бачила його... Це зведе мене з розуму. Думаю мені варто переїхати. Я не хочу повертатись туди знову, – тремтячим, але водночас розлюченим голосом промовляє Емілія. Я бачу, що в її очах ховається страх. Хоч вона прекрасно розуміє, що він за ґратами, та спокою це їй не придає.

– Ти можеш залишитись тут поки не знайдеш нову квартиру. Це не проблема, – заявляю різко, не встигаючи подумати. Хто ж так пропонує жити разом?

– Знаєш, в мене немає сил на прирікання, тому дякую. Але думаю буде краще, якщо я залишусь в Лари...Це моя подруга, – відповідає, а мене чомусь засмучують її слова. 

– Так, без проблем.

– Тоді я зателефоную їй. 

– Гаразд. Але давай не довго, бо сніданок остигне, – промовляю, на що отримую короткий кивок головою.

Минуло менш як п'ять хвилин, як Емілія повернулась з не дуже щасливим обличчям.

– Все добре? – запитую, ловлячи погляд дівчини.

– Не зовсім. З цим всім я забула, що Лара поїхала у відрядження на 3 тижні, – роздратовано випалює.

– Моя пропозиція досі в силі, – я посміхаюсь. Не знаю, що це, але я хочу дійсно просто допомогти їй. 

– Я подумаю над цим, – стримано відповідає.

– Гаразд, тоді давай нарешті поснідаємо.

Ми провели сніданок обговорюючи все на світі. Це було досить легко, враховуючи всі минулі події. Я старався не торкатись тем, які могли б хоч якось нагадати їй про все, що відбулось.

Та стук у двері зруйнував створену нами ідилію.

Я пішов відчиняти двері. На порозі стояли працівники поліції.

– Доброго дня. Ми прийшли до Роговської Емілії Дмитрівни. В нас цей адрес записаний. Вона тут знаходиться?

– Добрий день. Так, вона тут. Проходьте у вітальню, я покличу її.

Заходжу в кухню і кажу Емілії, щоб вона переодяглась.

Декілька хвилин і ми сидимо у вітальні в компанії працівників поліції.

– Ми б хотіли поставити вам декілька питань, аби вияснити всі нюанси. Розуміємо, що це важко, але чим швидше ми все з'ясуємо, тим краще буде для вас в першу чергу, – спокійно промовляє один з чоловіків, а я переводжу погляд на дівчину. Вона тремтить, адже знову доведеться все прокручувати в голові.

– Так, я все розумію. Я відповім на всі запитання, – спокійно відповідає.

– Вибачте, не могли б ви покинути кімнату? – він звертається до мене. Не хочу я лишати її одну.

– Ні, – Емілія відповідає замість мене. – Нехай він залишиться, мені так спокійніше.

– Ну добре, – погоджуються працівники поліції. – Скажіть, як довго ви знайомі з підозрюваним?

– Більш як шість років. Певний період часу ми з ним зустрічались.

Щоооооо? Вони зустрічались? Вона і той покидьок були разом?

– Зрозуміло. Вибачте, можливо моє питання прозвучить досить некоректно, проте я повинен запитати... Чи були ви в інтимних стосунках з Ярославом Васильовичем?

– Що за питання? Ви ж знаєте, що вона пережила вчора, – моїй злості немає меж.

– Все добре, я відповім, – спокійно промовляє, і раптом я відчуваю тепло на своїй руці. Емілія поклала свою маленьку долоньку, аби заспокоїти мене. –  Це треба було зробити набагато раніше. Так, у нас були інтимні стосунки, але... – її голос тремтить. – Це не було тим, чого я хотіла. Він зґвалтував мене.

В цей момент єдине що я відчував – неймовірне бажання вбити того покидька. Руки самі по собі стиснулись в кулаки, і я опустив голову, аби заспокоїтись. Я відчув, як Емілія міцніше стискає мою долоньку, і від цього стало легше.

– Чому ви не повідомили про це поліції?

– Я боялась. Мені було страшно, що йому нічого не буде. Я думала, що йому все зійде з рук і він знову прийде до мене, – відверто заявляє, через що на моєму обличчі з'являється гримаса посмішки. Від болю!