Рибалки - Chigozie Obioma

містер Боде, автомеханік, який жив за три квартали від нашого будинку в одному з нефарбованих і обдертих бунгало, що стояли рядком. Його оселя мала вигляд напівзавершеної будівлі, в якій тут і там лежали шматки деревини й купки піску. Містер Боде скидався на військового — високий, як башта, важкі біцепси й суворе, ніби вирізане з кори дерева іроко, обличчя. Коли ми його зустріли, він щойно повернувся зі своєї майстерні, щоб полегшитися в лятрині, яку ділив з іншими мешканцями п’яти кімнат бунгало. Його штани ще й досі були незастебнуті, і з-під них виднілися підтягнуті до пояса боксери. Він саме мив руки під довгошиїм краном, що ріс із землі під стіною, і мугикав якусь мелодію.

— Доброго дня, сер, — привітався Обембе.

— Здорові були, хлопці, — відповів він і повернув до нас голову. — Як ся маєте?

— Усе гаразд, — відповіли ми хором.

— Чогось хотіли, хлопці? — спитав він, витираючи руку об чорні від пилюки й моторної оливи штани.

— Так, сер, — відповів Обембе. — Наші брати б’ються і ми… ми…

— І у них кров іде, eje ti o po — багато крові, — сказав я, бачачи, що Обембе не в змозі продовжувати. — Будь ласка, ходіть із нами й допоможіть.

Коли він побачив наші заплакані очі, його обличчя сіпнулося, ніби його раптом вхопив якийсь напад.

— І чого це вони? — спитав він, махаючи руками, щоб їх висушити. — Чого вони б’ються?

— Не знаємо, сер, — коротко відказав Обембе. — Будь ласка, ходіть і допоможіть нам.

— Гаразд, ходімо, — сказав містер Боде.

Він метнувся назад до будинку, ніби хотів щось узяти, а тоді спинився перед дверима, махнув рукою вперед і сказав:

— Ходімо.

Кинувшись назад, ми з братом побігли, але скоро зупинилися, щоб містер Боде нас наздогнав.

— Треба поспішати, сер, — благав я.

Почувши це, містер Боде теж побіг, босоніж. Недалеко від нашого будинку дві жінки перекрили собою край тротуару. Вони носили дешеві заляпані сукні, і кожна несла на голові торбинку з кукурудзою. Обембе на бігу торкнув одну з жінок, і з дірки в її торбинці випали два невеликі качани. Жінка лайнулася на нас, а ми побігли далі.

Перше, що ми побачили, коли добігли до нашого двору, була вагітна коза з набухлим черевом й відвислим вим’ям, що належала нашим сусідам. Вона схилилася коло наших воріт і бекала, висолопивши язика, як відріз липкої стрічки, що відліпився від мотка. З усіх боків темного, обважнілого й смердючого тіла поналипали чорні горошини її посліду. Деякі з них розчавилися на коричневу гнійну пасту, а інші позлипалися по дві, три й більше разом. Єдиним звуком, що я його чув з боку двору, було важке сопіння тієї кози. Ми забігли до заднього подвір’я, але побачили тільки клапті, що колись були одягом наших братів, криваві плями, що всоталися в землю, й палімпсест родючої землі, витоптаний їхніми ногами. Було неможливо повірити, що вони могли завершити ту бійку без чийогось втручання. Куди вони поділися? Хто став між ними?

— То де, ви казали, вони билися? — здивовано спитав містер Боде.

— Тут, просто на цьому місці, — відповів Обембе, вказуючи на землю. На його очі навернулися сльози.

— Ти певен?

— Так, сер, — сказав Обембе. — Отут, на цьому місці ми їх і залишили. Ось.

Містер Боде глянув на мене, і я сказав:

— Так, вони билися прямо тут. Подивіться на кров, — я вказав на місце, де кров змішалася з землею й утворила грудку, і ще на інше, де виднілася кругла мокра пляма, що нагадувала напівзаплющене око.

Містер Боде спантеличено озирнувся довкола і сказав:

— І куди вони могли подітися?

Він знову почав озирати все навколо, а я тим часом витер очі й висякав носа на землю. Якась приземна пташка, голуб, що сидів на паркані праворуч від мене, почав швидко бити крилами. Він підстрибнув у повітря, ніби йому щось загрожувало, й перелетів через криницю на іншу частину паркана. Я глянув угору, щоб подивитися, чи сидів дідусь Іґбафе там, де я його бачив під час бійки, але його теж не стало. Тільки пластиковий стаканчик залишився на стільці, в якому він сидів кілька хвилин тому.

— Гаразд, ходімо глянемо в будинку, — почув я голос містера Боде. — Усе добре, ходімо. Можливо, вони перестали битися й зайшли всередину.

Обембе кивнув і повів його до будинку, а я залишився на задньому подвір’ї. Коза підтюпала до мене, бекаючи на ходу. Я відійшов убік, щоб ухилитися від неї, але вона просто зупинилася, задерла голову й пробекала, як безсловесна істота, котра стала свідком чогось настільки жахливого, що тепер зібрала всі сили, щоб вичавити з себе осмислену мову й розповісти про побачене. Але навіть доклавши усіх зусиль, вона спромоглася тільки на оглушливе «ммбрееееегегегегеее!» — та озираючись назад, я розумію, що козиною мовою то мусило означати якусь дуже рішучу заяву.

Я покинув козу й пішов до городу. Обембе й містер Боде увійшли до будинку, гукаючи моїх братів по іменах. Я пробирався крізь ряди кукурудзи, що погнала вгору завдяки турботливому серпневому дощу, і вже майже дістався краю, де лежали старі азбестові плити, притулені до стіни, — коли почув різкий крик з боку нашої кухні. Я одразу відчайдушно помчав туди і побачив кухню у страшному гармидері.

Верхні полиці були порозкривані, а всередині виднілася порожня пляшка з-під солодового молока, банка жовтого заварного крему й старі бляшанки з-під кави, наставлені одна на одну. На підлозі лежав своїми чорними, мов сажа, підошвами ніжок догори материн кухонний пластиковий стілець, в якого тепер зламалося підлокіття. Калюжка червонуватої пальмової олії розтеклася дошкою коло раковини, заставленої немитими тарілками, і стікала на підлогу. Блакитне барильце, потемніле від старих патьоків, у якому та олія стояла, тепер лежало на підлозі на боці із залишками олії всередині. У калюжі червоної олії нерухомо, наче мертва рибина, лежала виделка.

Обембе був у кухні не сам. Поруч із ним стояв містер