Рибалки - Chigozie Obioma

І тепер ті самі люди прибували точно такими, якими я їх бачив тоді, — у чорному вбранні. Ба більше, Ікенна був на своєму похороні єдиним, чий одяг не був чорним. Його яскраво-білі сорочка й штани, що робили його зовні подібним до ангела, котрий, зненацька захоплений на землі якимось раптовим фізичним впливом, переламав собі всі кістки й через те не зміг повернутися на небеса. Усі інші носили чорне і загорнулися на час церемонії у різні відтінки горя, окрім нас з Обембе — тільки ми не плакали. Упродовж усіх днів, що минули з дня смерті Ікенни й перетворилися на суцільну густу масу, схожу на гнилу кров у нариві, ми з Обембе зовсім не плакали, якщо не рахувати сльози на самому початку — на кухні, де ми побачили його нерухоме тіло. Навіть батько кілька разів заридав: одного разу, коли приліплював некролога на стіну нашого будинку, а тоді ще раз, коли розмовляв із пастором Коллінзом під час його перших втішальних відвідин. Хоч я й не можу розумно обґрунтувати своє рішення не зронити ані сльозинки, я так твердо його дотримувався — і Обембе, здавалось, теж — що замість того, щоб плакати, я тільки не зводив погляду з обличчя Ікенни, котре боявся скоро втратити. Його лице було вмите й намащене оливковою олією так, що воно блищало потойбічним світлом. Хоч розбиту губу і шрам над бровами все одно було помітно, вираз його обличчя передавав таке страхітливе вмиротворення, що здавалося несправжнім, ніби воно просто приснилося мені й решті присутніх. Саме коли він отак лежав, я помітив те, що Обембе побачив і зрозумів задовго до того, — що в Ікенни почала рости борода. Здавалося, що вона повитикалася зі шкіри за одну ніч, і тепер тяглася лінією під його щелепою, наче обережний нарис.

У труні тіло Ікенни, що лежало обличчям догори, з ватними кульками, що заткнули його ніздрі й вуха, з руками, вкладеними уздовж боків, і ногами, змотаними разом, мало форму витягнутого сфероїда чи овоїда — форму птаха. А насправді так було, тому що він був горобцем — тендітним створінням, яке не обирало свою долю. Вона була створена без нього. Його chi, особистий бог, який, за повір’ям іґбо, є у кожного, був слабкий. Він був різновиду efulefu: такий недбалий вартовий, що іноді покидав пост і линув десь у далекі подорожі у справах, залишаючи його без захисту. Саме тому, ще до того, як досягти підліткового віку, Ікенна вже випив повну чашу лиховісних подій і особистих трагедій, бо він був лиш горобчиком у світі чорних штормів.

Коли йому було шість років, якийсь хлопець копнув його ногою в пах під час гри у футбол і загнав одне яєчко з мошонки назад до тіла. Його хутко доправили до шпиталю, де лікарі впрівали, видобуваючи те яєчко, а в сусідній кімнаті того самого шпиталю інші лікарі намагалися оживити матір, котра знепритомніла, почувши про травму Ікенни. На ранок наступного дня вони обидва були живі — мати отримала полегшення замість переживань попереднього дня, а Ікенна — маленького камінчика у мошонці замість втраченого яєчка. Після того він три роки не грав у футбол і навіть коли знову почав ганяти м’яча, то часто притискав до паху долоню, щоб захистити його, коли м’яч летів у його напрямку. А через два роки після того, коли йому виповнилося вісім, його вжалив скорпіон, коли Ікенна присів під деревом у школі. І знову він пережив цей напад, але його права нога залишилася назавжди пошкодженою і трохи всохлішою за іншу.

Похорон проводився на кладовищі св. Андрія, обнесеному стіною полі з безліччю надгробків і кількома деревами. Воно було все обклеєне оголошеннями, які ми зробили для поминальної служби. Деякі некрологи, надруковані на білих аркушах A4, були приліплені до автобусів, що привозили членів нашої церкви й інших гостей на похорон, а деякі — до лобового і заднього скла батькової машини. Один висів на стіні нашого будинку ззовні, зразу поруч із вуличним номером, який написали й обвели вуглинкою працівники, які проводили національний перепис населення 1991 року. Один некролог приліпили до круглого електричного стовпа біля воріт нашого двору, а ще інший — до дошки оголошень коло церкви. Висів один і на воротах моєї школи, де колись навчався Ікенна, і Аквінського коледжу, куди ходили вони з Боджею. Батько вирішив, що їх слід розклеювати тільки там, де необхідно, «просто щоб родина і друзі знали, що сталося». Слово «некролог» ішло на тих аркушах заголовком, надруковане так, що ляпки чорнила геть розмазували хвостик «е» і майже повністю затуляли дірочки в «о». Практично на всіх некрологах білизна аркушів ніби розмивала фотографію Ікенни, від чого він здавався особою, що жила десь у дев’ятнадцятому сторіччі. Під фотографією йшов напис «Хоч ти й пішов рано, ми любимо тебе всім серцем. Сподіваємося зустрітися з тобою знов, коли надійде час». А тоді нижче:

ІКЕННА А. АҐВУ (1981–1996),

пішов раніше за своїх батьків,

містера й місіс Аґву, і своїх братів і сестер,

Боджі, Обембе, Бенджаміна, Девіда і Нкем Аґву.

На похороні, перш ніж усі сліди Ікенни було сховано під земляним насипом, пастор Коллінз попросив нашу родину зібратися навколо нього, а решту зробити крок назад.

— Відступіть трохи, будь ласка, — попросив він англійською з густими ритмами мови іґбо. — О, дякую, дякую. Боже вас благослови. Ще трошки, будь ласка. Боже вас благослови.

Мої близькі й наші родичі стали навколо могили. У тому колі були обличчя, яких я не бачив від самого народження. Після того, як майже всі оточили могилу, пастор попросив заплющити очі для молитви, але в матері вирвався пронизливий зойк горя, і він запустив жахливу хвилю жалю по всьому колу. Пастор Коллінз не звернув на це уваги й молився далі, і його голос легенько деренчав. Хоч його слова — «…що Ти простиш і приймеш у царство своє… ми знаємо, що Ти як дав, так і забрав… дай нам сили перенести втрату… дякую тобі, Господи Ісусе, бо ми знаємо, що Ти почув нас…» — здавалось, майже не мали значення, але всі люди тихенько мугикали «амінь» наприкінці кожної