Рибалки - Chigozie Obioma

Він знищив наш спокій і підіпхнув нас усіх до краю. Батько за ці дні навряд чи присів бодай на хвилину. За менш ніж дві години після того, як ми повернулися з похорону Ікенни, він оголосив, що піде до поліції дізнатися, наскільки вони просунулися в пошуках Боджі. Він заговорив про це, коли ми всі сиділи у вітальні. Я не міг сказати, що примусило мене побігти за ним, гукаючи:

— Татку, татку!

— Що, Бене? — спитав він, розвертаючись. Я побачив в’язку ключів, що висіла на його вказівному пальці. Ще я помітив, що застібка його штанів розійшлася, тож вказав на неї, перш ніж відповісти. — Що таке? — спитав він знову, перевіривши застібку.

— Я хочу піти з тобою.

Він застебнув штани, роздивляючись мене, ніби я був підозрілим предметом, що трапився йому на шляху. Можливо, він помітив, що я не зронив жодної сльозинки, відколи він повернувся. Поліційний відділок був збудований уздовж старої залізничної колії, що вигиналася на повороті й бігла ліворуч сильно вибитою дорогою, в ямах якої стояла брудна вода. Відділок мав чималий двір, на якому стояло кілька пофарбованих у чорне — колір нігерійської поліції — фургонів, припаркованих під суконним тентом, що був напнутий на залізних стовпах, вмурованих у плитку двору. Кілька молодиків, один з яких був голий по пояс, голосно про щось сперечалися під діркою в тенті, а полісмени їх слухали. Ми пройшли прямо до чергового за великою дерев’яною загородкою. За нею сидів на чомусь схожому на високий стілець полісмен. Батько спитав його, чи можна зустрітись із заступником голови відділку.

— Чи можете ви назватися, сер? — констебль зустрів нас не усміхнено, він говорив і одночасно позіхав, а слово «сер» докинув так, що воно прозвучало як останнє слово у поминальній пісні.

— Я містер Джеймс Аґву, співробітник Центрального банку Нігерії, — сказав батько.

Він потягнувся до нагрудної кишені й показав чоловікові свою червону посвідку. Констебль її оглянув. Його обличчя сіпнулося, а тоді проясніло. Він віддав батькові посвідку, всміхаючись усім обличчям, і потер рукою коло скроні.

— Oga, ви нас не обділите? — спитав той чоловік. — Знаєте, як воно робиться, oga?

Його прозорий натяк на хабара роз’ятрив батька, котрий був ревним ненависником усіх форм корупції, що зачумила нігерійський народ. Він часто гірко ремствував на це.

— У мене на це немає часу, — сказав батько. — У мене дитина зникла.

— А! — скрикнув полісмен, ніби на нього раптом зійшло суворе одкровення. — То це ви батько тих хлопців? — задумливо спитав він. А тоді, ніби усвідомивши, що сказав, він мовив: — Перепрошую, сер. Будь ласка, трохи заждіть, сер.

Він когось погукав, і з коридору вийшов іще один полісмен, що якось дивно гупав на ходу ногами. Він підтупав до нас, підніс руку до боку свого худого бородавчатого обличчя, приклав пальці до місця над вухом, а тоді впустив руку вниз, до ноги.

— Їх треба відвести до кабінету заступника голови, — наказав перший полісмен англійською.

— Так, сер! — вигукнув молодший полісмен і знову гупнув ногою об підлогу.

Цей полісмен, який здавався якось дивно знайомим, підійшов до нас із засмученим виразом обличчя.

— Перепрошую, сер, але перш ніж ви зайдете туди, ми мусимо вас обшукати.

Він поводив рукою по батьковому тілі й по кишенях його штанів. Тоді поглянув на мене, ніби просвітив очима, і спитав, чи нема в мене чогось у кишенях. Я похитав головою. Це його переконало, тож він відвернувся і повторив салют рукою до вуха, прокричавши:

— Усе гаразд, сер! — іншому полісменові.

Той коротко кивнув, махнув рукою, запрошуючи йти за ним, і повів нас коридором.

Заступник голови був худорлявим і дуже високим чоловіком із дивовижною будовою обличчя. Він мав просторе чоло, що широчіло вгорі його обличчя, як грифельна дошка. Його очі глибоко сиділи під випнутими, ніби напухлими бровами. Коли ми увійшли, він хутко звівся на ноги.

— Містер Аґву, правильно? — сказав він, простягаючи руку, щоб потиснути батькову.

— Так, а це мій син, Бенджамін, — пробурмотів батько.

— Так, ласкаво прошу. Будь ласка, присядьте.

Батько сів на єдиний стілець, що стояв перед письмовим столом, і зробив мені знак сісти на іншому стільці під стіною коло дверей. Кабінет був старомодний. Усі три шафки в ньому були заповнені полицями з книжками й теками. За відсутності електричного освітлення, яскравий стрижень денного світла пробивався крізь шпарину в коричневих завісках. У повітрі пахло лавандою — запахом, що нагадав мені про приходи до батька на роботу, коли він ще працював у відділенні Центрального банку в Акуре.

Щойно ми сіли, той чоловік поставив лікті на стіл, зчепив разом пальці й сказав:

— Кхм, містере Аґву, мені шкода це казати, але ми наразі не маємо звісток про місце перебування вашого сина. — Він вмостився на стільці зручніше, розчепив руки й швидко докинув: — Але ми вже чимало просунулися. Ми розпитали декого з вашого району, хто підтвердив, що бачив, як хлопець того дня переходив дорогу. Опис, що вона його дала, збігається з вашим — вона бачила хлопця у заляпаному кров’ю одязі.

— Вона сказала, в який бік він подався? — схвильовано випалив батько.

— Поки що ми не знаємо, але ми докладно все розслідуємо. Члени нашої команди… — почав казати він, а тоді закашлявся в долоню, трохи здригаючись тілом.

Батько пробурмотів:

— Будьте здорові, — і чоловік подякував йому.

— Я хотів сказати, що наша команда веде пошуки, — продовжив він, сплюнувши у хустинку. — Але, розумієте, навіть ці намагання будуть марними, якщо не оголосити нагороду, і то дуже скоро. Я хочу сказати, що тоді ми залучимо собі на допомогу всіх людей міста. — Він розкрив книжку у твердій палітурці, що лежала перед ним і, здавалося, уважно вчитався в неї, промовляючи: — Коли