Рибалки - Chigozie Obioma

на літак з містером Байо, Ікенна ніяк не міг знайти свого паспорта. Він тримав його в нагрудній кишені своєї дорожньої куртки, котру повісив у шафу в кімнаті, яку ділив з Боджею. Але того ранку його там не було. Вони запізнювалися, і розлючений батько почав несамовито переривати все у пошуках паспорта, але того ніде не було. Від побоювання, що літак полетить без Ікенни, — а тоді процес отримання паспорта й решти документів довелося б починати спочатку — батьків гнів почав наростати. Він уже хотів ляснути Ікенну за його недбалість, коли Боджа, ховаючись за матір’ю, щоб батько його не набив, зізнався, що паспорта украв він. «Нащо? — спитав тоді батько. — І де той паспорт?» Вочевидь приголомшений, Боджа сказав: «У криниці». Тоді він зізнався, що вкинув його туди напередодні увечері, бо не хотів, щоб Ікенна його покинув.

Батько помчав до криниці у гарячковому поспіху, але, зазирнувши туди, побачив безповоротно пошкоджені сторінки паспорта, що плавали на поверхні води. Батько склав руки на голові й затремтів. А потім, ніби одержимий якимось духом, потягнувся рукою до мандаринового дерева, виламав гілку й знову забіг до будинку. Він уже майже накинувся на Боджу, коли втрутився Ікенна. Це він улаштував так, що Боджа вкинув паспорта до криниці, бо не хотів їхати без нього; вони краще поїдуть разом, коли будуть трохи старші. Хоч пізніше я таки зрозумів (і батьки теж зрозуміли), що то була брехня, батька зворушив цей вчинок Боджі, який Ікенна розцінив як вияв любові, котрий зараз, у мить метаморфози, він почав бачити як вияв ненависті.

Коли мати з Боджею повернулися того дня зі шпиталю, здавалося, що подумки він десь за багато миль. Скривавлена марля, під яку намостили вати, прикривала розрубану ззаду голову. У мене серце впало, коли я побачив ту пов’язку і уявив, скільки ж крові він втратив. Здригнувшись від болю, який він мав тоді відчувати, я спробував зрозуміти, що сталося і що коїлося, але не міг — обдумувати ці речі було непросто.

Упродовж решти дня мати була мінним полем, що вибухало під ногами, якщо хтось наважувався ступити бодай на дюйм углиб. Пізніше, готуючи на вечерю ебу, вона почала вибалакуватися. Вона говорила, що благала батька попросити про переведення назад до Акуре або забрати нас до себе, але він цього не зробив. А тепер, жалілася вона, дійшло до того, що його діти розбивають одне одному голови. Ікенна, вела далі вона, став для неї чужою людиною. Сідаючи за вечерю, вона продовжувала ворушити губами, а ми кожен підтягли по дерев’яному стільцю й посідали до столу. Поставивши на стіл останній предмет, чашу для умивання рук, мати зашморгала носом.

Тиша і страх оповили будинок того вечора. Ми з Обембе рано пішли до своєї кімнати, а Девід, який боявся наближатися до матері в такому різкому настрої, пішов за нами. Перед сном я довго прислухався, чи не чути від Ікенни бодай звуку, але не вловив нічого. І хоч як я його чекав, але потай мені хотілося, щоб він не повертався додому до ранку. Однією причиною була материна лють і те, що вона могла з ним зробити, якби він повернувся за такої погоди в домі. Іншою був мій страх, що я його відчув, коли Боджа, повернувшись зі шпиталю, заявив, що з нього досить. «Обіцяю, — сказав він, облизуючи вказівного пальця у жесті обітниці, — що не потерплю вигнання з власної кімнати». І, виконуючи обіцянку, він пішов туди спати. Я боявся небезпеки того потенційного випадку, якби Ікенна повернувся й побачив його там, і вона сповнювала мене потужним передчуттям, що одного дня Боджа помститься, бо його глибоко скривдили. Коли моє тіло вже почало примусово закінчувати для мене той день, я замислився, як глибоко проникла всередину Ікенни отрута, і злякано думав, чим це може скінчитися.

8
Сарана

мари сарани були провісниками.

Вони затоплювали Акуре й більшість районів південної Нігерії на початку дощових сезонів. Крилаті комахи, малі, наче коричневі мушки, вистрибували з пор і дірок у землі раптовим нашестям і збиралися там, де бачили світло, — воно їх причаровувало. Населення Акуре часто тішилося, коли прибувала сарана, тому що дощ зцілював землю після сухих сезонів, під час яких нещадне сонце за допомоги вітру харматану мучило країну. У таку пору діти запалювали лампи й ліхтарі, тримаючи поруч із ними миски з водою, в які збивали комах, або підставляли так, щоб комахи, які обпекли крила, самі падали до них і тонули. Люди збиралися разом і бенкетували підсмаженими залишками сарани, радіючи прийдешньому дощу. Але дощ приходив — зазвичай наступного дня після вторгнення сарани — із жорстокою бурею, що підривала стріхи, знищувала будинки, багатьох топила й перетворювала цілі міста на дивні річки. Вона перетворювала сарану з провісників доброго на віщунів лихого. На тижні, наступному за тим, коли Боджа розбив голову, таке лихо прийшло до населення Акуре, усіх нігерійців і нашої родини.

То був серпневий тиждень, коли нігерійська олімпійська «команда мрії» пробилася до фіналу чоловічих змагань з футболу. За кілька тижнів до того ринки, школи й офісні будівлі спалахнули від імені Чіоми Аджунви, котра здобула для своєї хирлявої країни золото у стрибках у довжину, а тепер чоловіча команда, здолавши Бразилію в півфіналі, вийшла до фіналу з Аргентиною. Країна оскаженіла від радості. Поки люди махали нігерійськими прапорами у розжареному повітрі далекої Атланти, Акуре поволі тонуло. Рясний дощ, озброєний лютим вітром, що залишив місто без світла, лив увесь день напередодні фінального матчу нігерійської «команди мрії» проти Аргентини. Дощ продовжувався і вранці дня гри, третього серпня, і періщив по цинкових і азбестових дахах аж до заходу сонця, коли нарешті ослаб і припинився. Того дня ніхто не виходив з дому, включаючи й Ікенну, котрий провів більшу частину дня на самоті у своїй кімнаті й здебільшого не видавав ані звуку, за винятком кількох разів, коли він підспівував переносному магнітофону з радіо, що став його основним компаньйоном. На тому тижні процес його ізоляції повністю завершився.

Мати звинуватила його в побитті, якого він завдав Боджі, а він стояв на тому, що правда на його