Рибалки - Chigozie Obioma

— Я не міг мовчати й дивитися, як такий малий пацан мені погрожує, — наполягав він, стоячи на порозі своєї кімнати, хоч мати й благала його присісти у вітальні й поговорити.

А сказавши це, він вдарився у сльози. Певно, засоромившись через цей порив, він забіг до кімнати й грюкнув дверима. Мати потім казала, що того дня переконалася, що Ікенна вочевидь збожеволів, і що нам усім слід його уникати, допоки батько не повернеться й не приведе його до тями. Але мій страх перед тим, ким став Ікенна, зростав з кожним днем. Навіть Боджа, незважаючи на свою попередню заяву про те, що він не терпітиме несправедливості, підкорився материній настанові й тримався від Ікенни подалі. Він повністю одужав після травми, пластир було знято, і на очі показалася вигнута западина в місці, де лікарі накладали шов.

Дощ припинився увечері, незадовго до призначеного часу початку гри. Щойно той час наблизився, Ікенна зник. Ми всі чекали, що подачу електрики відновлять вчасно, щоб ми могли подивитися матч, але о восьмій вечора в оселях і досі було темно. Ми з Обембе увесь день просиділи у вітальні, читаючи при тьмяному світлі сірого неба. Я читав цікаву книжечку у м’якій палітурці, в якій ішлося про тварин, які вміли балакати, мали людські імена і всі були свійськими — собаками, свиньми, курками, козами й так далі. У книзі не було диких тварин, які так мені подобалися, але я читав далі, захоплений тим, як тварини розмовляли й думали, наче люди. Я поринув у книжку, аж коли Боджа, котрий увесь цей час тихо просидів поруч, сказав матері, що хоче піти подивитися гру до «Ла Рум». Мати саме сиділа у вітальні й гралася з Девідом і Нкем.

— А хіба це не пізно, і хіба вам так треба бачити ту гру? — спитала мати.

— Так. Я піду, це не пізно…

Вона ніби замислилася над цим, після чого подивилася на нього й сказала:

— Гаразд, але глядися.

Ми взяли ліхтарика з материної кімнати й вийшли на вулицю, де швидко темнішало. Тут і там виднілися острівці освітлених будинків, у яких гуділи генератори, сповнюючи район сумішшю кількох різновидів білого шуму. В Акуре більшість народу вірила, що багатії давали хабарі Національному управлінню у справах електропостачання, щоб переривати подачу енергії під час важливих ігор, аби вони могли заробляти, облаштувавши спеціальні зони для їх перегляду. «Ла Рум» був найновішим готелем у нашому районі — то була чотириповерхова будівля, обнесена з усіх боків високим парканом з колючим дротом. Уночі, навіть коли струму не було ніде навколо, яскраві флуоресцентні ліхтарі, що височіли над огорожею, заливали світлом і якусь частку сусідніх вулиць. У той вечір, як і в більшість вечорів, коли в будинках зникала електрика, «Ла Рум» перетворив свій вестибюль на тимчасовий центр для перегляду гри. Велика вивіска надворі приманювала людей кольоровою афішею з логотипом Олімпійських ігор і підписом «Атланта’96». І справді, коли ми дісталися туди, вестибюль був повен людей. Вони стояли в кожному куточку, в різних позах, намагаючись бодай мигцем упіймати в поле зору один з двох чотирнадцятидюймових телевізорів, що стояли навпроти один одного на високих столах. Глядачі, які прийшли раніше за всіх, мали змогу зайняти пластикові стільці коло самих телевізорів, а чималий натовп стояв позаду них.

Боджа знайшов таке місце, з якого між двома людьми можна було примудритися побачити один із телевізорів, і покинув мене з Обембе, але ми теж врешті знайшли таку точку огляду, звідки іноді бачили екран, якщо нахилялися вліво, визираючи крізь невеликий просвіт між двома чоловіками, чиї чоботи смерділи гнилою свининою. На наступні п’ятнадцять хвилин ми з Обембе занурилися в задушливе клаустрофобне море тіл, від якого тягнуло потужним запахом людства. Він одного пахло свічковим воском, від іншого — старим одягом, від ще іншого — тваринним м’ясом і кров’ю, ще від когось — висохлою фарбою, ще від когось — бензином, а від одного — листовим металом. Утомившись прикривати носа рукою, я прошепотів Обембе на вухо, що хочу піти додому.

— Чому? — спитав він, нібито здивувавшись, хоч він теж боявся головатого чоловіка позаду себе і, ймовірно, теж хотів піти звідти. У того чоловіка очі дивилися одне на одне, ніби стягувані докупи ниткою. Обембе також боявся, тому що один страшний з виду чоловік гарчав, щоб він «стояв нормально» і грубо штурхав Обембе в голову брудними руками. Той чоловік був кажаном, бридким і жахливим.

— Не треба нікуди йти. Ікенна з Боджею тут, — прошепотів він у відповідь, кидаючи краєм ока погляди на того чоловіка.

— Де? — також пошепки спитав я.

Він витримав чималу паузу, повільно нахиляючи голову назад, поки не зміг прошепотіти:

— Він сидить попереду, я бачив… — але його голос підхопило й кудись понесло у раптовому гаморі, що здійнявся навколо.

Від несамовитих криків «Амунеке!» і «Гол!» затремтіло повітря, і вестибюль охопило тріумфальне сум’яття. Приятель кажаноликого чоловіка зачепив Обембе ліктем, коли махав руками в повітрі й кричав. Зойк Обембе розчинився у нестримуваних вигуках інших, тож скидалося на те, що він радів разом з усіма. Він прихилився до мене, кривлячись від болю. Чоловік, який вдарив його, нічого не помітив, а натомість продовжив галасувати.

— Ходімо додому, тут недобре, — звернувся я до Обембе після десятка «Мені шкода, Обе». Але відчуваючи, що цього може бути недостатньо, щоб його переконати, я сказав те, що часто казала мати, коли ми просилися піти подивитися футбол: — Ми не мусимо дивитися цю гру. Врешті-решт, якщо вони й виграють, то грошима з нами не поділяться.

Це спрацювало. Він кивнув, погоджуючись і борючись зі сльозами. Я спромігся просунутися наперед і постукати по плечу Боджу, який стояв, затиснутий між двома старшими хлопцями.

— Що? — квапливо повернувся він до мене.

— Ми йдемо.

— Чого?

Я не відповів.

— Чого? — знову спитав він. Йому не терпілося знову повернутися до екрана.

— Нічого, — сказав я.

— Гаразд, тоді побачимося, — мовив він і швидко розвернувся до телевізора.

Обембе попросив ліхтарика,